Пообіцяла Тарасу Шевченку, що буде писати

Жителька села Оженин Острозького району Рівненської області Надія Прус є уродженкою Польщі. Коли у повоєнні роки почалися примусові вивезення переселенців, її родину привезли до України. За свій вік набачилася всього. Про події, свідком яких була, нині розповідає у віршах. А взятися за перо Надію Сергіївну спонукав не хто інший як Тарас Шевченко.

– Писати почала на початку 90-х років, – пригадує 82-річна жінка. – Хоча я завжди любила поезію, хисту писати ніколи не мала. Цей талант відкрився у мене випадково. Осінню обрізала на городі буряки, а з поїзда один за одним йшли жебраки, і кожен просив чимось допомогти. На душі стало так сумно. Зайшла до хати, глянула на портрет Шевченка і кажу: «Тарасе, якби ти встав і подивився, що пани роблять з Україною. Люди знову жебраки». Мені здалося, що він поворухнув очима. Коли ж сниться сон, що йду кладовищем й шукаю бабусину могилу. Ями всі відкриті, видно покійників – усі живі. В одному з поховань лежав і Тарас Шевченко. Побачив мене і став кликати поговорити, сказав, що ми з ним ще зустрінемось. Про те нічне видіння я зразу ж розповіла всім родичам та знайомим.

Незабаром Шевченко приснився Надії Сергіївні вдруге. Марилося, що вона з дітьми приїхала до Канева на екскурсію. Прогулювалися між експонатами, підійшли до бюста поета, і жінка промовила: «Тарасе Григоровичу, я вашого «Кобзаря» перечитала й переплакала. Нам казали, що ви поет бездольних мас, а скільки ж нині людей пани знедолили». Митець відповів пані Надії: «Знаю! А я застерігав українців. Я писав «І живим, і мертвим, і ненародженим»… Хто ж продовжить писати після мене?»

– Сниться, що стала перед ним і кажу, що я буду писати та допишу незакінчене творіння, – переповідає сон Надія Прус. – Прокинулася, стало страшно – до чого ж я договорилася! Зловила себе на тому, що в голові римуються думки, народжуються строфи. З тих пір я й почала писати вірші. Вони про побачене та наболіле: війну, УПА, перемогу над фашистами, рідних… Моя поезія – крик душі, спогади. Хотіла б і збірку видати, проте дочка не дозволяє, каже, що у них забагато правди. А так читаю свої вірші на сільських святкуваннях, іноді виступаю в області на Дні Перемоги, – і на завершення декламує свою поезію:

– От якби ж то зміг Шевченко із могили встати,

То «Кобзар» би вийшов новий, бо є що писати.

Боліло б серце у пророка за Україну за свою.

Він би перо підняв високо, мов меч

освячений в бою.

Тепер знов «Живим і мертвим»

почав би писати,

Наших панів і підпанків

щоб застерігати.

Щоб з народу не знущались,

бо Господь все знає,

Людський голос Він почує,

винних покарає.

Бачте, як пани жирують,

робочі бідують?

Дітки ручки простягають,

бо хліба не мають.

Бідна моя Україно, знедолена ненько,

Чи ж такою хотів бачить

тебе наш Шевченко?

Марія МАРТИНЮК,

Рівненська область

Фото автора

 

 

 

• Нравится
•