«Я покохала монаха»
В руках у мене дуже цікава газета «Вісник+К», я захоплююся вашим виданням. На одній зі сторінок звернула увагу на заміточку, яка називається «Розкажи про свою любов». І вирішила написати про своє кохання.
Любов ніколи не минає – так твердить біблійна істина. Любов – найкращі ліки, є даром нашого Творця. Це не просто емоції, засіб для зцілення світу.
Було у мене те перше кохання, але зрадило, зранило, спопелило моє серце. Зарадити собі без допомоги найрідніших не змогла. Не було поруч мами – вона рано померла. У своєму житті я зазнала розчарувань, сліз розпачу, розлуки. Встояти не змогла, впала, немов поранений птах, і встала, але вже… на «заході сонця», коли голова побіліла. У моїм житті, чи то, може, у свідомості – не можу зрозуміти, з’явився чоловік, котрий з першої зустрічі назавжди залишив про себе враження, яке не можливо описати. Ця молода людина, чоловік, про якого я пишу – монах. Служить він в одному з чоловічих монастирів у західному регіоні України. Служить своєю душею і чистим, щирим та надто добрим серцем, вродженим неперевершеним талантом – має чудовий голос. Саме за добре серце, розум я його дуже полюбила. Можливо, він про це не знає, не здогадується. Надто пізно і так несподівано я почула голос свого серця: «Коли б у роки моєї молодості зустрівся цей монах, я була б найщасливішою жінкою у цілім світі, найбажанішою». Цей особливий монах був би моїм Паном, а я – його Панею. Часто в житті не так стається, як собі думаєш. Є Сильний, Всемогутній Розум, який влаштовує на землі все мудро, гармонійно. Мені дуже жаль, що винятково добрий чоловік посвятив себе Богові, а міг би трохи віддати «цьому світові». Сьогодні себе у самоті запитую: «Чому мені, молодій дівчині, в далекому минулому не зустрівся цей монах з красивою душею та привабливою зовнішністю? Доле моя, чому ти виявилася неприхильною до мене ще тоді, коли я повинна була народитися?» Та тому, що Бог бачив кінець із самого початку, і Ним накреслена дорога, якою я маю пройти. Бог подарував мені щастя бути бабусею двох онуків та правнучка.
Благаю – не судіть мене суворо, люди! Не судіть за моє зізнання. Я щиро люблю монаха. Любити змушує мене не мій вік поважний, не моє становище, не мій розум, а моє зраджене, зболене, перетворене на попіл серце. На диво, воно ще стукає, б’ється в моїх грудях і тихо-тихо повторює: «Люби життя, люби добро, люби тих, хто тебе не любить, і тим самим засвідчиш, що любиш і тоді, коли ця любов виявиться нерозділеною».
М.П.,
Львівська область
| Comments: |
