«Ти ще молода, знайдеш собі чоловіка»
Ошелешила доньку мати, бо… звабила зятя
Як грім серед ясного неба, селом прокотилася страшна звістка: Іван Степашків помер просто на косовиці! Ще звечора, коли клепав косу, скаржився, що голова йде обертом, та вдосвіта, як роса рясно впала на траву, схопився з ліжка: «Сіно тре косити». Певно, легше йому стало, подумала собі Лідька і навіть не спробувала відмовити від роботи. Хіба то дивина, коли хто заслабне? Тому, коли Іван ровером поїхав, взяла відро і пішла доїти корову.
* * *
Та ще не встигла й процідити молоко, як на їхнє подвір’я забіг стривожений бригадир і став гукати на всеньке село:
– Лідько, де ти?!
– Та чого репетуєш, усіх людей побудиш, – невдоволено бурмочучи, вийшла з літньої кухні.
– Твій Іван помер.
Коли почула ці слова, її мов заціпеніло: як помер?! коли?! Тож тільки поїхав на косовицю! До тями дійшла тільки тоді, як її чоловіка привезли до хати на підводі – пам’ятає лиш, як його нерухома рука звисала і теліпалася.
– Господи, Іване! На кого ти мене покинув! – голосила, тріпочучи його за сорочку. – Що ти наробив?! Вставай, вставай! Дивися, хату ж яку звів, і не нажився ще!.. – кричала і падала йому на груди…
…Івана поховали на місцевому кладовищі – туди почорніла від горя Лідька торувала стежку щодня. Присяде на траву і подумки розмовляє з покійним чоловіком. Пригадує, як вони женилися. Після війни мало чоловіків верталося додому. А ті, хто й вижив, пришкандибали до села на милицях. Тож коли побачила Івана, високого, статного, а головне – на ногах і при руках, відразу ж захотіла за нього заміж, хоч і мала всього сімнадцять літ. То нічого, що сама ще зовсім юна, зате він на п’ять років старший! І жодного дня не пошкодувала, що так зопалу, за кілька днів пішла за нього. Та, чесно кажучи, і не було коли «філософствувати» (то тепер не тільки в кіно, а й у магазині молодиці мудрують, чи вартий чоловік її чи ні!). За хатніми клопотами, за роботою у колгоспі час спливав швидко. Іван, не те що інші, її й пальцем не зачепив, допомагав по хазяйству, разом у хліві поралися, разом і на поле їздили. Єдина біда була, що їхні дітки вмирали один за одним – так п’ять могилок вряд стоять на кладовищі. Вирвали з пазурів смерті лиш дочку Люсю – яка то їм була втіха! Тож коли виросла, бажали їй лише щастя і хорошої долі. За рік до її весілля збудували простору хату, щоб дитині не соромно було зятя привести. Бо Лідька їй сказала відразу: «Шукай такого, щоб у приймаки йшов, бо тебе, мою єдину дитину, свекрусі не віддам!» І такий приймак знайшовся – аж на вісімнадцять літ старший від Люсі. Прибився сирота десь зі Сходу до їхнього села, пожити у своєї тітки. Та так і зостався, коли побачив Люсю, яка з уроків бігала додому повз їхню хату…
– Помниш, Іване, – Лідька не зогледілася, як уголос почала розмовляти з покійним чоловіком, – як ти сварився, коли Люся сказала, що буде йти за того підстаркуватого парубка Захара (ім’я ж таке дивне придумали йому). Ледь дождалися, щоб школу кончила, щоб з пузом не випускалася. А не судилося, вже два роки живуть, а діток нема…
Так цілий рік ходила Лідька на могилу до свого Івана і розмовляла з ним, аж поки не сталося те, що перевернуло життя і їй, і доньці…
* * *
У селі стояла гаряча пора – всі поспішали на косовицю. Лідька і собі брала граблі та їхала на велосипеді аж за сусіднє село гребти сіно. Хоч від чоловікової смерті минув рік, а вона, дивись, і змахне сльозину. Бо такого господаря, як її покійний Іван, ще треба пошукати. Його, бідолаху, та робота так раптово скосила. Був не старий, ще й п’ятдесяти літ не мав, тільки тішся життю, чоловіче, та доля, бачте, розпорядилася по-своєму. Тож мусила Лідька жити без нього. Добре, що зять Захар завше їй допомагав. Хоч мовчазний, але робив за двох. Любо було дивитися на його працю! Не раз і баби казали: «Диви, Лідько, якого файного робітника тобі Люська привела. І шо главне – горілки не п’є!»
Того разу Лідька поїхала на сіно сама: донька якраз була в місті на бухгалтерських курсах, зять – на бригаді. «Сама впораюся – хіба першина?» – заспокоїла їх. Піт заливав очі, так вправно граблями стягувала сіно до одного місця. Та коли вже стала робити копичку, на обрії побачила зятя – певно, поспішав помогти. Під’їхав, зняв вила, прив’язані до рами велосипеда, підійшов ближче і поздоровкався – від нього тхнуло перегаром. «Чого б це випив? – здивувалася Лідька. – Ніколи ж горілки до рота не брав». Мовчки взялися до роботи, і коли Захар подавав їй жмут сіна, випадково торкнувся її руки – Лідьку аж током пронизало від чоловічого тепла. Захар якось дивно поглянув на неї, а вона знічено відвела погляд. Коли вже закінчили складати копицю, зять підійшов до тещі і мовчки її обійняв. А вона, на свій сором, навіть не противилася. Єдине, що стукнуло у голову, було «Господи, що я роблю!» Але жіноче тіло, спрагле за чоловічою ласкою, не слухало розуму…
* * *
Йшли до хати мовчки, навіть не перекинувшись і словом. Лідька згорала від сорому: як далі жити?! Але вирішила: то було раз, про що донька ніколи не дізнається. Та той тиждень, допоки Люся в місті ниділа над бухгалтерськими звітами, теща і зять вдома грішили. І коли молода жінка повернулася, то застала дивну картину: за сінешніми дверима мати звабливо, мов дівка, хихотіла до її чоловіка, називаючи його Захариком. Як тільки Люся стала на порозі, вони враз замовкли і перелякано дивилися на неї. Першою опанувала себе мати, припрошуючи дочку до столу, та так улесливо, що стало бридко. Люся помітила, як руки її трусилися, коли наливала у тарілку борщ. А чоловік, кинувши «Здрастє», мовчки вийшов із кухні. Трохи зачекавши, за ним поспішила і мати: мовляв, свиней час порати. Наздогнала вона Захара вже за хлівом і по-змовницьки швидко прошепотіла:
– Не здумай що казати, я колись сама…
Та мусила сказати гірку правду вже того ж дня. Бо доньці відкрила очі старенька сусідка. Якогось вечора, коли бабця йшла до Лідьки по молоко, почула біля її хліва стишені голоси. Принишкла біля розлогої яблуні і – о, Матінко Божа! – побачила, як Захар цілує-голубить… свою тещу. А та й не виривається з його обіймів, а лиш стомлено шепоче: «Що ти, любасику, зі мною робиш?» Ставши свідком того сорому, старенька стала хреститися.
* * *
Розмова була не з легких. Донька і мати сиділи за столом і не дивилися одна на одну. Люся голосно схлипувала, як мала дитина, а Лідька, нервово перебираючи краї хустини, добирала кожне слово.
– Люсю, дочко, прости нас… Пойми, ти молода… Ще знайдеш собі чоловіка… Будеш мати діток… І я тоже не стара, маю всього сорок п’ять років… А Захар – на кілька літ молодший…
– Так, сорок п’ять – баба ягідка оп’ять… – криво посміхнулася дочка.
* * *
Люся заночувала у сусідки, а наступного дня поїхала до міста і ніколи більше не верталася в село. Навідалася лише тоді, коли через тридцять літ померла її мати – Лідьку до смерті догледів Захар, поховав, справив поминки. Сільські люди з цікавістю поглядали на Люсю, яка стояла біля маминої труни разом з чоловіком і дорослим сином. Та й сльозини не змахнула за рідною душею – певно, образа і через стільки літ таїлася на серці. «Добре, що мати з зятем хоч дитини не мали», – подумала. І зло поглянула на Захара – він єдиний, хто гірко плакав за Лідькою…
Юлія ШЕВЧУК,
Рівненська область
| Comments: |
