Комуністичний режим винищив українських кобзарів

Під приводом з’їзду їх зібрали у Харкові і розстріляли, а інструменти спалили

Кобзарство – це справді унікальне українське народне мистецтво, яке бере початок ще з язичницької доби. Воно зародилося у центральній частині України і поширилося більш на східну. А тому уявити Лівобережжя без цих сліпих музикантів, які своїми піснями не лише прославляли героїв повстань, а й переказували драматичну історію свого народу, – неможливо. Та комуністичний режим, який боявся найменшого прояву націоналізму, злякався і цих безневинних сліпців. А точніше, їхніх пісень, які збурювали душі людей і нагадували про Гайдамаччину…

Остап Вересай – символ кобзарства

Але вже історично склалося, що найбільш відомим і шанованим в Україні чомусь був Остап Вересай із Полтавщини. Українське кобзарство у липні цього року відзначатиме 210 річницю від його дня народження. Звичайно, важко судити про людину далекої доби лише з фактів, які збереглися, не маючи змоги почути живі свідчення. Можна лише зробити висновок, що не все однозначно було в ті часи: так само засуджували, заздрили, клеймили.

Достеменно відомо, що батько Остапа був незрячим і заробляв собі грою на скрипці. У чотири роки хлопчина теж осліп. Мабуть, під батьківським впливом захопився грою на бандурі, а тому пройшов неабияку школу, беручи уроки у знаних кобзарів. Чомусь саме Вересая помітив відомий художник Лев Жемчужников. Далі розпочалося знайомство з Пантелеймоном Кулішем, Павлом Чубинським, Михайлом Старицьким, Миколою Лисенком. Кобзаря запрошували на різні імпрези. Він навіть співав у Зимовому палаці в Петербурзі, де його слухали Петро Чайковський і Микола Римський-Корсаков. Виступав і в художній школі відомого українського художника Михайла Мурашка. Кобзарі критикували, як тепер кажуть, колегу по ремеслу за те, що водився з панами і прислуговував їм.

Скоріше за все, спів Остапа Вересая справді брав за душу і будив у ній найкращі почуття, тому й був таким популярним. Шевченко на знак уваги передав йому свій «Кобзар». Цього кобзаря також дуже шанував Іван Франко, який після його смерті навіть написав цілу статтю, присвячену «українському Гомеру». Цікаво, що у Вересая був зовсім невеликий репертуар. А найбільшу популярність мала пісня «Про правду і неправду», особливо у простого народу. Зі своєю бандурою Остап Вересай ходив по Україні сорок літ.

Часто, коли уявляєш кобзарське життя, складається враження, що вони лише бродили, збираючи на прожиття піснями, а потім зароблене тратили в шинку. Були й такі «митці». Та багато з них мали свої сім’ї. Остап Вересай одружився з третьої спроби. А коли овдовів, то сім років добивався руки вдовиці Пріськи, яка жила в селі Сокиринці, що належало Галаганам. Пізніше жінка зізналася, що одружила її з дідом його бандура: як прийде свататися – вижене, а як заграє – вертає. Останні роки життя кобзар провів у Сокиринцях. Місцеві стверджують, що він замерз, а тіло знайшли в кучугурі снігу у 1890 році, коли йому було 87 років.

Кобза – націоналістичний інструмент

Україну протягом багатьох віків усі, як могли, так і нищили. Нищать нашу українську самобутність аж дотепер. А комуністичний режим узагалі боявся будь-якого національного прояву свідомості. Дозволялося лише щось дозовано, для окозамилювання. Дійшло до того, що пролетарську владу почали страхати навіть українські музичні інструменти. А кобзу і бандуру комуністична верхівка назвала «класово ворожими»! Розпочалося «узаконене» викорінення не лише музичних інструментів, а загалом кобзарства в Україні. Треба зауважити, що заклик оголосити війну кобзі та бандурі прозвучав з вуст сумнозвісного партійного діяча Андрія Хвилі (справжнє прізвище Олінтер), який у той час найбільш причетний до винищення видатних діячів культури України. Саме він після смерті Скрипника став ініціатором нового правопису для «зближення української мови з російською». Хвиля заявив, що ці музичні інструменти орієнтують «музичний фронт»(!) на «часи гетьманів» та «козацької романтики».

Одна за другою з’являються різні постанови, які фактично забороняють українські музичні інструменти, як-от: «Про обов’язкову реєстрацію музичних інструментів у відділах міліції та НКВС», «Про затвердження репертуару в установах НКО» (народного комісаріату освіти). Після чого кобзарів не розстрілювали на місці, як бувало раніше, а ув’язнювали без їжі і води, їхні інструменти знищували. Підтримати радянську ідеологію взялися й українські письменники. Юрій Смолич пише у пресі: «Кобза приховує в собі повну небезпеку, бо надто міцно зв’язана з націоналістичними елементами української культури, з романтикою козацькою й Січі Запорозької. На кобзу тисне середньовічний мотлох жупана й шароварів». Микола Бажан, як відомо, теж віддано служив більшовицькій владі, тож, аби догодити і тут, видає свою огидну «агітлірику»: «Помреш, як собака, як вигнаний зайда. Догравай, юродивий, спотворену гру! Вірую – не кобзою, вірую – не лірою. Вірую полум’ям серця і гніву…»

Знайшлися і єзуїти, які запропонували зібрати кобзарів та лірників буцімто на з’їзд і всіх... розстріляти, а інструменти знищити. Так і зробили, скликавши у грудні 1930 року в Харківському оперному театрі З’їзд народних співців Радянської України. З різних областей звезли 337 делегатів. Ухваливши якісь резолюції, незрячих кобзарів та лірників під приводом поїздки на З’їзд народних співців народів СРСР повантажили до ешелону і, за деякими відомостями, відправили до околиць станції Козача Лопань. Там пізно ввечері їх вивели з вагонів до лісосмуги, де вже були вириті траншеї. Вишикувавши незрячих і їхніх малолітніх поводирів в одну шеренгу, загін особливого відділу НКВС УРСР розпочав розстріл… Коли все було закінчено, тіла вбитих закидали вапном і присипали землею. Музичні інструменти спалили поряд…

Бодай якусь інформацію про це тоді було, боронь Боже, почути. Але Харковом поповзли чутки... За іншими джерелами, частину кобзарів вивезли в Сибір, де викинули на снігу. Дивом вижили Мотря Маловичиха і її наймолодший син. Вони якось добралися до житла, ходили по хатах, просили хліба. Так дісталися в Україну, але не додому – боялися.

А Віктора Рафальського з міста Стрий, що на Львівщині, доля звела у пересильній в’язниці Москви у 1956 році з репресованим працівником НКВС. І коли зайшла мова про події 1932-1933 років в Україні, згадали і про кобзарів. Як виявилося, той мав повну інформацію про їхнє знищення, проте скупо розповів, що їх було скликано під приводом наради у Харків і винищено. Ось така трагічна доля українського кобзарства – як прелюдія до Голодомору в Україні.

Ольга ЖАРЧИНСЬКА

 

 

 

 

• Нравится
•