«Хто мене в торбу забере?»

Бідкається старенька самотня жінка Ганна Хмілевська

До редакції надійшов лист від бабусиних сусідів за семи підписами. «Ми звертаємося з приводу жительки Ганни Андріївни Хмілевської, просимо розібратися в ситуації, яка склалася в її сім’ї. Поки була вона молодою, крім сусідів, ніхто їй не допомагав, ніхто з родини не бачив, як будувала дім, як жила по людях. А на старість знайшлися рідні – одна племінниця хату на себе поклала, а друга оформила, що тітка недієздатна, і стала отримувати за неї пенсію. Тепер, як захворіла, нема за що таблеток купити і в холодильнику пусто», – писали ківерчани.

Опікунська рада журналістам не рада

Коли Ганну Андріївну виписали, її справді відвіз додому давній і добрий друг Сафон Спрингель власним старим «Запорожцем». І це ще більше розбурхало пристрасті племінниці Валентини Борульник, яка поставила собі за мету стати опікуном і усюди твердить, що Спрингель претендує на тітчин дім. Та ще й категорично заявляє, що зовсім він хати цієї не мурував, хоча й сама жила в ті роки на Дніпропетровщині і не бачила. А Лідія Свенцицька як очевидець розповіла, що її чоловік Володимир та Сафон допомагали побудуватися Ганні Хмілевській, з якою працювали у «Дорбуді».

При нормальних людських стосунках не виникає потреби вдаватися до такого неблагозвучного правового терміну, як недієздатність. Він з’являється і стає козирною картою при правочинах (щоб позбавити права недієздатного власника розпоряджатися своїм майном). І як би не виправдовувалася для очищення власної совісті та заради гарного вигляду перед людьми медсестра райлікарні Валентина Борульник, мовляв, то не вона зініціювала визнання тітки недієздатною, переді мною купа документів. Ось заява з її підписом до Ківерцівського райсуду «Про визнання недієздатною та призначення опікунства», датована 2 вересня 2011 року. Далі – скарга в апеляційний суд Волинської області від 24.01.2012 року. І знову звернення до райсуду від 3 травня 2012 року з цього ж приводу. Вірю документам, а не намаганням Валентини перевести стрілки на свою сестру Олену Горшкальову. Мотивація дії: взяти статус тітчиного опікуна начеб задля того, «щоб ніхто її бідолашну не ошукував і сусіди не мародерствували». Мовляв, сама недієздатна не може себе захистити, бо і пам’ять має погану, і «протягом тривалого часу хворіє психічними захворюваннями». Чутки про судово-психіатричну експертизу та приниження тітки на людях, що «як буде погано себе поводити, то потрапить сама знає куди», збурили усіх, хто добре знав Ганну Андріївну. Маніпуляція недієздатністю насторожила і членів виконкому, яким подали на затвердження справу про оформлення племінницею Валентиною Борульник опікунства над Ганною Хмілевською. Один із них, Анатолій Пушкін, вирішив усе самостійно перевірити – і разом з приятелем Олександром Вронським переступили поріг 80-річної Хмілевської. Ось як згадує ці відвідини Анатолій Федорович:

– Ганна Андріївна поралася у дворі, збирала дрова. Ми представилися, розповіли причину свого приходу і розпитали, як вона живе, поцікавилися, хто із племінниць більше опікується нею. Навіть заглянули в горщики на плиті, чи має що їсти. Вона заспокоювала, що ще якось дає собі раду, що й пічку може затопити, і себе обслужити, навіть жартувала: «Я ще з тобою на танці можу піти». Правда, жалілася, що родичі хату у неї хочуть відібрати та позабирали документи: і паспорт, і будинкову книгу. Коли перед засіданням виконкому я хотів деякі документи з її справи відксерити, щоб детальніше з ними ознайомитися, – не дали. Чому позбавили людину дієздатності? Не тільки у мене, а й у моїх колег виникла підозра у користі. Тому на виконкомі проголосували проти опікунства Валентини Борульник ще й інші депутати. Проте нам так і не вдалося з’ясувати, чому опікунська рада не бере до уваги заяви іншої претендентки на опікунство – Олени Горшкальової.

Цікавилися, хто вже майже рік отримує за Хмілевську пенсію та розпоряджається її грошима. Валентина Федорівна зізналася, що брала пенсію тільки за три місяці.

– Навіщо було робити бабцю недієздатною? – каже, вболіваючи за стареньку, Анатолій Пушкін. – У мене тато п’ять років лежав прикутим до ліжка, був дуже нервовим, далися взнаки рани війни, ми його доглядали, і нам з мамою не спадало й на думку якесь опікунство чи недієздатність…

Чомусь не взяла до уваги опікунська рада і численні звернення небайдужих громадян до міського голови Володимира Жгутова. Зокрема і від рідного брата Хмілевської киянина Миколи Андрійовича, який доручив виступати в усіх правочинних діях в інтересах Ганни Андріївни Геннадію Горшкальову і висловив свою негативну думку щодо призначення піклувальником Валентини Борульник. Дивує позиція голови опікунської ради Людмили Михайленко, яка упереджено сприйняла мій візит. Документи, правда, візуально показала, та, помітивши, що я намагаюся їх ретельно читати, особливо із суду, поспішила забрати все із моїх рук, зі словами: «Ви їх можете взяти собі у суді». На прохання пролити світло на ситуацію, категорично заявила: «На диктофон я не буду говорити, вимкніть!» І резюмувала: «Опікунська рада опирається виключно на документи і здійснює контроль за житлово-побутовими умовами громадян, які потребують опіки». А як же на період неоформленого опікунства, чи повинні члени ради суто по-людськи цікавитися, як живе безпомічна людина, чи ніхто її не кривдить? Складалося враження, що опікунській раді хочеться чимпошвидше спихнути 80-річну Хмілевську зі своєї відповідальності. Навіщо зайва морока…

Не виявив бажання говорити з приводу Хмілевської і член опікунської ради, заступник головного лікаря райлікарні Іван Хитрик.

А бабця, мов птах у клітці

Чи не за принципом «мета виправдовує засоби» готувався грунт для призначення єдиного піклувальника? Бо на перше судове засідання у поданій заяві претендентка Валентина Борульник упустила таку «деталь», як існування рідного брата Хмілевської Миколи Андрійовича. А згодом, коли це випливло, і справа через це «призупинилася», почала доводити всім, що він добряче випиває і від нього жодної підтримки та допомоги сестрі. Начеб не з його ініціативи і не завдяки його здібним майстровитим рукам зведено пам’ятники родичам на кладовищі у селі Звози, до чого фінансово долучилася і Ганна Андріївна. Київський дядько спростував усі наклепи, взявши довідку з наркодиспансеру та позитивні характеристики за місцем проживання. Але, зважаючи на свій похилий вік, нотаріальним дорученням уповноважив відстоювати інтереси сестри у судах зятя – чоловіка другої племінниці Олени Геннадія Горшкальова.

Від чвар та родинної гризні найбільше страждає Ганна Андріївна. Зголосившись стати тітчиним опікуном, племінниця Валентина почала настирливо боротися з тітчиними поганими звичками, зокрема, ходити по людях. Коли бештання не допомогало, придумала закривати хвіртку на замок, мовляв, бабуся і так упала та руку побила – уся в синцях. І хоча опікуном її не визнали, проте поспішила розлучити Ганну Андріївну із соціальним працівником Людмилою, до якої за вісім років бабця дуже звикла. Віднаджувала і всіх цікавих сусідів, щоб не сунули свого носа з відвідинами: родини Спрингелів та Приходьків, не розуміючи, як це б’є по бабиних нервах і здоров’ю. Горшкальові, не витримавши гризні та звинувачень їх у пропажі бабиних грошей (хоча Олена сама з іншими сусідами писала заяви про це в усі правові інстанції, щоб провели розслідування), та через усілякі провокації перестали до баби приходити. Виходить, самоусунулися від дорученого їм братом опікунства над Ганною Андріївною. Не з доброго дива старенька написала на дошці крейдою: «Як ви усі мені надоїли, більше не приходьте». І матюк... Цю дошку зберігає й досі Валентина. Вона все більше злостилася, що докладає стільки зусиль (усю сувору зиму та ще й зі зламаною рукою копалася по заметах, добираючись до тітки), а баба слухає намови проти неї чужих людей. Сусіди Ганни Андріївни, з котрими контактує її племінниця, – Павло Жовнірук та Оксана Мостоцька – найбільше співчували їй, зауважуючи, що баба вередлива, з характером. Якби не Валя – замерзла б у своїй хатинці.

Коли ж я з депутатом райради Федором Доридором завітали ще раз до Хмілевської на вулицю Космонавтів, ситуація шокувала. Ганна Андріївна вже не встає. Остаточно підкосила її депресія, адже племінниця позбавила тітку спілкування з дорогими для неї людьми, замикаючи хвіртку. У хаті неприємний запах. Валентина показує зняту брудну постіль, скаржачись, що баба ходить по нужді під себе. Звичайно, коли лежача людина більше половини доби залишається сама, хто подасть їй судно чи нагріє чаю? Їй потрібен не кількагодинний, а цілодобовий догляд, що не може забезпечити працююча родичка. Найкраще, як дехто вважає, було б відправити тітку у Тростянецький притулок для одиноких літніх людей, та через недієздатність дорога туди їй закрита. На мої слова: «Тепер мусите забрати Ганну Андріївну до себе чи йти жити до неї», Валентина Борульник реагує категорично: «Нікуди вона зі своєї хати не піде!» Що це? Страх втратити контроль над хатою? Але ж, згідно з законом, найпершим спадкоємцем стане рідний брат, і тільки 1/2 будинку ділиться на двох племінниць.

Депутат райради Федір Доридор скрушно хитає головою, не бачачи виходу із цієї ситуації. Племінниця Валентина зробила себе її заручницею, розігнавши усіх, хто міг би допомогти їй доглядати стареньку, не пускає нікого на поріг. За самочинне проникнення до тітки Ганни молодих людей з метою її провідати, лякала їх заявою у міліцію про крадіжку. Яку крадіжку? Адже перелякані перевірками поштарі затримали бабину пенсію. А її кровні заощадження вже давно пропали. Одні кажуть, що назбирала десять тисяч, інші – що аж сорок! Мозолями, прокладаючи дороги, їх заробляла тітка Ганна, на всьому економила – не провела в дім ні газу, ні води. А якісь негідники скористалися.

Мирослава МАНЕЛЮК,

Волинська область

Фото Миколи КОМАРОВСЬКОГО

 

 

• Нравится
•