Адвокат з Володимирця виграв справу у Європейському суді
За своє право на житло він боровся… 15 років
Олександр Печончик з Володимирця був одним із перших приватних адвокатів у районі, хто відкрив свою контору. Каже, що має загострене відчуття справедливості, а тому завжди брався за дуже важкі справи, наприклад, проти корумпованих чиновників, свавілля, безкарності, невиконання законів… Коли ж дізнався, що і його особисто, грубо кажучи, влада водить за носа, взявся відстоювати свої права у судах. До повної і цілковитої перемоги над державною системою він йшов 15 років. А фінішну крапку у його справі нещодавно, на початку червня, поставив Європейський суд з прав людини.
Після закінчення юрфаку Олександр Володимирович влаштувався на роботу слідчим у прокуратуру. Молодого спеціаліста поставили на пільгову чергу на отримання житла. Проте через два роки він звільнився, у 1995 році відрив свою практику і став займатися адвокатською діяльністю. Каже, не зміг працювати у системі, де «скрізь глухі стіни і царює вседозволеність».
– З пільгової квартирної черги мене, звісно ж, перевели у загальну, – розповідає Олександр Володимирович. – Я нічого проти не маю, такі умови. Але через три роки прийшло повідомлення про те, що мене зняли з черги взагалі. Певна річ, почав допитуватися, розбиратися, чому так, і раптово з’ясував, що у ті часи, коли я ще працював у прокуратурі і стояв на пільговій черзі, квартири таємно отримували не тільки ті, хто стояв далеко позаду мене, а й ті, хто взагалі не мав ніяких пільг. Мене ж постійно футболили відмовками, що квартир нема. І це мене заїло…
У 1998 році Олександр Печончик подав у суд на Володимирецьку селищну раду щодо порушення його прав на житло. Заяви, скасування, зустрічні позови, апеляції – справа тягнулася чотири роки, аж поки дві сторони не вирішили укласти мирову угоду. Згідно із нею, відповідач зобов’язувався позачергово виділити житло, а позивач натомість – відмовитися від своїх претензій, зокрема й моральних компенсацій. Укладена мирова угода потрапила до виконавчої служби, яка підшукала житло – квартиру-пустку, в якій років 10 ніхто не жив. Печончику надали її, як кажуть юристи, згідно із законом про виконавче впровадження, яке надає право на проживання. Олександр Вололодимирович зробив там ремонт, вклавши у це немалу суму, адже квартира була у дуже занедбаному стані.
– Ми туди вселилися, стали жити, – згадує адвокат. – Єдине – все ще чекав ордера. Не дочекавшись, знову мусив витребувати його у судовому порядку. Але в цей час у країні починається Помаранчева революція, я в очікуванні змін на краще стаю прихильником Майдану. І влада вирішила піти, як кажуть, ва-банк. Бо в один прекрасний день дізнаюся, що у цієї квартири, де я зробив ремонт і вже живу, виявляється, є квартиронаймач, і мені треба негайно виселятися (забігаючи наперед, скажу, що відтоді минуло вже понад три роки, а в цій квартирі і досі ніхто не живе). За законом, перш ніж виселяти, мали б надати інше житло. Вони зробили з точністю до навпаки. Це стало останньою краплею мого терпіння. Після того, як мене відфутболили й у Верховному Суді, я 2008 року поскаржився у Європейський суд у Страсбурзі
. Паралельно звернувся до нашого суду із скаргою щодо зміни способу і порядку виконання судових рішень. Цього разу суд ухвалив: оскільки житла для мене немає, виділити протягом року кошти на його придбання. Сподіваючись на це, я підшукав квартиру, домовився із власником і навіть вніс завдаток зі своєї кишені, ось-ось очікуючи траншу на мій рахунок від селищної ради. Але гроші мені так і не виплатили, натомість підключили прокуратуру, яка написала касаційну скаргу у Вищий адміністративний суд. Цей суд постановив селищній раді вже не передавати гроші, а самостійно придбати потрібне житло і передати у власність мені. Чи треба казати, що нічого із ухваленого не робилося? Тож я почав вимагати морального відшкодування і захищати своє право як у порядку цивільного судочинства, так і в порядку адміністративного. Вигравав. Компенсація надходила, але, наскільки я зрозумів, владі було вигідніше виплачувати мені невеликі кошти, аніж надавати житло. І при тому ставити під сумнів мою репутацію і кар’єру: бо що це за адвокат, який сам себе захистити не може! Але я не здавався і паралельно писав у Страсбурзький суд про всі ті неподобства, які в нас робляться: наприклад, що за той час, поки я суджуся, у нашому районі вже побувало п’ять прокурорів, чотири з яких встигли не тільки отримали квартири, а й продати їх та виїхати.
Шостого червня цього року Європейський суд з прав людини виніс своє остаточне рішення: Олександру Печончику держава повинна виплатити 3000 євро плюс відсотки моральної компенсації та протягом трьох місяців виділити йому житло. Як можна дізнатися із матеріалів, які надіслали йому зі Страсбурга, подібне безправ’я діється практично на всій території України. Адже на розгляді комітету було 90 українських справ, об’єднаних спільною темою: невиконання судових рішень національного суду, порушення двох статей Конвенції щодо відсутності ефективного та справедливого суду в Україні та ефективного захисту. Усі скарги проти держави були задоволені.
Мирослава КОСЬМІНА,
Рівненська область
Фото Миколи Комаровського
| Comments: |
