Здала братову-єврейку німцям, бо хата була мала

Війна застала їх нарізно. Шура з двома малими дітками гостювала у родичів чоловіка в селі на Волині, а Іван у Києві готував разом із іншими інженерами завод, на якому працював, до евакуації.  Щойно завершили, почав бігати, як шалений, по керівництву, просив відпустити його хоча б на три дні – забрати дружину з дітьми, поки село не окупували німці. Бо його Шурочці ніяк до німців не можна. Ніяк. Це для своїх вона Шура, а за документами – Сара Шпігель.

Дозволили, відпустили. Проте добиратися йому вже довелося в окуповані райони.

До хати своєї сестри Дарки прийшов уночі. Серце від страху ніби завмирало в грудях, коли стукав у шибку: чи живі, чи здорові?  Рипнули двері, а за тим – подвійний зойк – спочатку вгледіла брата Дарка, а за нею і Шура.

– Ой, Івасику, як страшно мені тут, – із плачем жалілася Шура чоловіку. – Чує моє серце: біда прийде…

Намагався заспокоїти, гладив її чорні коси, заглядав в очі:

– Все буде добре, от побачиш. Та й не схожа ти на єврейку. Хіба ти в селі кому розказувала чи документи показувала? Ні? А як ні, то й нема чого перейматися!

Минув місяць, слідом другий, відколи Іван повернувся до сім’ї. Німці поводилися спокійно, ні до кого діла не мали. Чоловік уже, було, заспокоївся, та й Шура перестала підхоплюватися та тремтіти після кожного шурхоту.

Але у двері все одно постукали. Якось увечері – двоє озброєних поліцаїв із місцевих. Не дали навіть зібратися. У чому була одягнута, у тому і наказали виходити. Рейвах учинився у хаті і ґвалт. П’ятирічна дочка і менший син вчепилися у материну спідницю. Волочаться по підлозі, голосять, а не відпускають. Поліцаї сердяться, прикладами замахуються. Забрав Іван дітей, на піч закинув, а сам ладен волосся на голові рвати. Стоїть посеред хати, з думками збирається. Та що вони тут в селі чого поганого зробили, кому його Шура очі мозолила, щоб аж донос написали?..

І лише тепер озвалася Дарка. Буденно повідала:

– Це я німцям сказала. Хата і так мала, а тут ще цю жидівку годувати. А ти, Іванку, не тужи, знайдемо тобі іншу жінку. Кращу, з хатою та коровою. Дивись, он, скільки в селі вдовиць позалишалося…

Три дні і три ночі простояв під управою Іван, чекаючи хоч якихось вістей про арештовану дружину. Світ для нього у ці дні перевернувся. Чужі люди приходили, співчували, годували, а рідна сестра – ні мур-мур з вуст. Та й взагалі було враження, що вини своєї не бачить. Аж плакав від безсилля і злості, що клекотала у грудях.

Та на четвертий день – о, диво – Шуру відпустили. Вона й сама не знала, чому так сталося. Можливо, тому, що до єдиного німецького офіцера, який був у штабі, відразу звернулася німецькою мовою (адже до війни викладала її в одній із київських шкіл). А можливо, німець просто пошкодував єврейку по татові Сару-Шуру і відпустив до дітей та чоловіка-українця.

Побачивши Шуру, у Дарки очі на лоба полізли:

– Тю-ю-ю… – розчаровано протягнула. – Що то за німці такі, які відпустили живою жидівку?! Як собі хочеш, Іване, але якщо вона переступить поріг моєї хати, я знову нажаліюся… А діти? Ну, діти нехай залишаються. Але ти, Іванку, повинен приходити і мені по господарству допомагати, поки чоловік на фронті. Я їх годувати просто так не буду, хоч вони і нашу кров мають.

Прихисток Іван із Шурою знайшли далеко за селом, у покинутій сторожовій будці. Уся в дірках, розміром два на три. Навіть пічку не було куди приткнути. Так у ній всю окупацію і просиділи. Лиш Іван через день, стиснувши зуби, ходив допомагати Дарці. Діти, а меншому сину на той час було всього півтора рочки, у тій будці просто не вижили б.

Минуло з того часу років 30. Після війни Іван із Шурою і дітьми повернулися у Київ. Вона –  знову вчителювати, він – на свій завод. Квартиру отримали, дітей одружили, онуків стали няньчити.

Ось і того серпневого ранку дід із бабцею чекали онучка – син мав підвезти. На дзвінок бігли, аж перечіплювалися. Шура рвучко відчинила двері, Іван ззаду виглядає. І… німа сцена. З їхніх облич повільно сповзли посмішки.

На порозі стояла Дарка. Підхопила валізу, ступила у квартиру і солодким, як мед, голосом поздоровкалась:

– Здрастуйте, мої милі! А я до вас на кілька днів. Хочу по магазинах походити, онуків до школи зібрати. Бо у нас в районі нічого нема…

Не встигла договорити, бо Шура спокійно, без емоцій, взяла з її рук валізу, підійшла до відчиненого вікна і викинула. Чемодан пролетів п’ять поверхів і зі славним гуркотом гепнувся в кущі під будинком. Дарка тільки хмикнула щось собі під ніс, розвернулася і пішла геть.

Поки зійшла, вже й люди почали збиратися. Допомагали їй складати лахи, допитувалися, хто то тут валізами кидається. А почувши,  що це їхня інтелігентна, спокійна і виважена Шурочка, вухам не вірили: «Що з нею таке? Чи в своєму вона розумі?» Дарка на те лиш рукою махнула і, сумно підібгавши губи, зронила:

– Та ну, одне слово – жидівка…