І досі дякують діти 90-річній Надії Дохнюк за те, що не віддала їх колись у притулок

Велика рідня в Надії Федорівни Дохнюк із села Охлопів Горохівського району. Сама ростила п’ятьох дітей: рідну дочку Ніну та прийомних – Ганну, Олексія, Марію та Андрія. Як важко їй не було, але всіх вивела в люди, всім поробила весілля. Напевно, за страждання Бог послав Надії Федорівні довгий вік. У неї дев’ятеро внуків, 15 правнуків, дочекалася вже і праправнучка.

Коли помер чоловік, хотіли забрати сиріт

– Моя рідна мама Неоніла Дохнюк померла молодою, у 28 років, – розповідає прийомна донька Марія Дохнюк-Янюк. – Тоді мені було чотири рочки, старшій сестрі – вісім, брату Олексію – шість років, а наймолодшенькому Андрійку – лише дев’ять місяців. І для всіх нас, нещасних напівсиріт, а за кілька років – і круглих сиріт, Надія Федорівна стала і мамою, і татом, – мовила Марія Володимирівна з неприхованою любов’ю до своєї названої матері.

Чомусь кажуть, що багатого тягне до багатого, а сиротину – до сиротини. Надія Ярощук набідувалася замолоду. Крім неї, у сім’ї було ще четверо менших дітей. Батько загинув на фронті, а за п’ять років після того, як Надія пішла в невістки до Охлопова, її мама ненароком впала в криницю з розбитою цямриною і загинула.

Надія довго не вагалася, коли їй стали сватати Володимира. Не злякало й те, що у вдівця було четверо маленьких діток. Найпершим назвав її мамою дев’ятимісячний Андрійко. Хлопча часто хворіло, потребувало уваги. Не раз на руках до Бодячева носила дитя до фельдшера, та своєю любов’ю виходила хлопчика з болячок. (Андрій Дохнюк одружився на жінці з донечкою, замінивши їй батька, любив, як і свою рідну доньку. На жаль, його життя передчасно обірвалося).

Лише чотири роки прожили в парі Володимир і Надія Дохнюки. Невблаганна смерть залишила вдовою Надію Федорівну з п’ятьма дітками. Чоловікова рідня, уповноважені з району намагалися забрати сиріт у притулок. «Ви сама не зможете одягнути та нагодувати п’ятьох дітей. У школі-інтернаті їм буде краще», – вмовляли жінку. Вона ж категорично заявила: «Не віддам сиріток у притулок. Вони для мене такі ж дорогі, як рідна донька. Буду працювати і день, і ніч, але поставлю на ноги усіх».

Бабця і тепер може нарубати дров

– Знаєте, так і було. Але Господь наш давав мені силу важко трудитися в колгоспі, заробляти хоча б мізерію. Сікла по сім гектарів буряків. Старша дочка Ганна тоді була ще неповнолітньою, то їй наділяли півнорми. Допомагали мені всі дітки: восени викопували із замерзлої землі буряки і вручну вантажили на машини, – згадує Надія Федорівна, незважаючи на вік, пам’ять у неї чіпка. – З дитинства Марійка працювала в колгоспі. Доглядала у час літніх канікул телят, свиней. Якось дали нам за це телятко. Підгодували ми його до осені і продали. Поїхала я до Львова, купила Марійці пальтечко та гумовці, деяку одежину й гостинці всім моїм дітям. Ходила пішки по хліб у Скобелку. Людей у крамниці ще не було. Випросила одну хлібину, другу, третю… Доброю людиною була продавець. Ризикуючи втратити роботу, продала мені аж двадцять хлібин – по два кілограми кожна. Повертаюся я до Охлопова, і аж дух випирає з мене від сорокакілограмового мішка на плечах, але тішу себе: «Хоча б раз діти наїдяться хліба досхочу!»

Живе Надія Федорівна у мальовничій місцині під лісом у гарній хаті. Будувала її колись разом із зятем Павлом, чоловіком дочки Ніни, який мав золоті руки (вже десятий рік минає, як нема його в живих). Скільки похоронів довелося пережити Надії Федорівні та її рідним! Іншу жінку давно зламали б труднощі, які випали на її важку долю. Та вона сильна духом людина. І в дев’яносто літ може ще рубати дрова, допомагає дочці Ніні поратися по господарству.

– Низький уклін і велике спасибі Вам, наша мамо, за те, що не віддали нас колись у притулок. Просимо Бога, щоб дожили Ви і до ста літ! – сказала донька Марія, коли святкували 90-річчя Надії Федорівни.

Олег ДІДИК,

Волинська область

Фото автора

 

• Нравится
•