Бо вірять у силу його молитви
14 років отець Володимир Петрів був настоятелем Свято-Троїцького храму в селі Тростянець Ківерцівського району. Нині ж має парафію на Тернопільщині, проте далі мешкає із сім’єю у Тростянці. До його хати топчуть стежки з різних куточків України, прочувши про чудодійну силу його молитви. От і того дня, коли я навідався до оселі панотця, щоб узяти інтерв’ю, довелося майже дві години чекати, доки він приймав прочан.
У кімнаті на стінах лише ікони, пахне ладаном, на одному столі ввімкнений музичний центр, з якого лине урочистий передзвін, на другому лежать священні книги, іконки. Хоча отець Володимир сам зі Львова, де переважають греко-католики, належить до Української православної церкви Київського патріархату.
– Сподобався православний обряд, він багатший, – пояснює священик. – А до церкви я хилився ще змалечку, в юності ходив на таємні зібрання. Збиралися на «конспіративних» квартирах. Щовечора там правилася свята Літургія, упівголоса, щоб сусіди не донесли в «органи». Це була греко-католицька лінія віри, але тоді для мене обряд був справою другорядною, у серці панував Бог. Дуже хотів мати власну Біблію, але не мав грошей, тож вивчав Божі діяння по книжці «Кумедне Євангеліє», написане атеїстами, тобто читав цитати зі Святого Письма, а не коментарі до них.
– Батьки Ваші знали про це?
– Вони думали, що ходжу на курси підготовки до вступу у політехнічний інститут. У батьків через це могли бути неприємності на роботі, особливо в тата, який працював головним інженером на режимному заводі… Отак років три ми підпільно готувалися йти у монастир. Виділили нам занедбане приміщення, самі зробили ремонт, тулячись у кількох кімнатках. А коли настав час приймати новіціят (посвячуватися у послушники), я пішов додому попрощатися з рідними уже в чернечому одязі, то це для них був шок. Пробув я в монастирі близько року, але пошкодував матір, яка дуже за мною побивалася. Чи не щодня приходила під монастирську браму, плакала і вмовляла покинути чернецтво. Я пожалів її і поїхав до Луцька вчитися у духовній семінарії, після закінчення якої мене направили настоятелем Свято-Троїцького храму у Тростянець.
– Знаменитий волинський старовинний храм з чудодійною іконою Божої Матері...
– Що храм старовинний чув, а що у ньому зберігається така безцінна ікона – не знав. Якось я побачив у товстенній стіні храму занедбані дверцята, сходи за якими вели на другий поверх. То була капличка, де і зберігалася чудодійна ікона «Богородиця Одигітрія». Став після служби туди приходити й молитися, не раз бачив, як із неї випромінювалося світло, а її очі таким проникливим поглядом на мене дивилися, що ціпенів… Дуже багато прикладів чудодійності! Наведу хоча б такий: в аварії троє людей загинуло, одна жінка дивом вижила. З її родичами, ще коли я служив у храмі, день у день ходили до ікони молитися, і ця жінка підвелася, хоч лікарі пророчили їй нерухомість. Була жіночка з Луцька, хвора на кровотечу. Відслужив молебень, помастив їй чоло оливою з лампадки. Вона ще й до траси не дійшла, відчула, що кровотеча припинилася…
– Кажуть, що Ви набралися цілющої сили саме від ікони?
– Я великий шанувальник «Богородиці Одигітрії» й усіх ікон взагалі, але такий дар Божий потрібно мати ще змалечку. Не люблю, коли змішують одне з іншим.
– Як розраджуєте тих, хто до Вас приходить?
– Найперше вислухаю, а тоді вже молюся. А перед тим кажу їм: «Чого до мене йдете? Ідіть у храм, до ікони, до престолу Господнього, я не можу всіх вислухати!» А мені відповідають: «Ми у своєму селі маємо свій храм і свого священика, але нам потрібна Ваша молитва і Ваша розрада». Як їх прогнати?
– І все ж, панотче, чому Ви покинули місцевий храм?
– Не я покинув, а мене, м’яко кажучи, попросили покинути. Причина – наговір. З мене зробили шамана, знахаря, чорного мага, словом, понавигадували різних байок. Та я не ремствую. Ісус лікував, воскрешав померлих, робив добро, а його за те розіп’яли…
Микола ШМИГІН,
Волинська область
Фото автора
Comments: |