Мамо, ви мій ангел-охоронець!
Лист до неньки, котрої вже десять літ немає на землі
Дорога матусю, пишу до Вас, бо знаю, що ми ніколи більше не зустрінемось. Пишу, щоб розповісти про себе все те, що трапилось без Вас, хоча добре знаю, що цей лист ніколи не буде прочитаний. Ви ж, матусю, залишили цей світ та нас із татом більше десяти років тому. Пригадую свій перший дзвінок, коли Ви привели мене до школи та постійно намагалися заспокоїти і зменшити моє хвилювання, раз по раз повторюючи, що 11 років у школі пройдуть дуже швидко. Тільки тепер я розумію, що ці роки, роки без Вас, не пройшли, а пролетіли. Матусю, Ваша така неочікувана смерть змусила мене подорослішати раніше пори. Довелося стати порадницею та підтримкою для тата, подругою та найближчою людиною для сестричок, але й навчитися тримати все в собі, адже для всіх потрібно було бути сильною. Я так сумувала за Вами, що таємно дивилася плівки, на яких були Ви ще живою, і плакала…
Перший дзвінок з мамою
Ніколи не розуміла своїх подруг. Як тільки у них виникали конфлікти з мамою, вони розкидалися фразами: «Моя мама мене не розуміє. Краще не мати ніякої, ніж таку». Та як їм пояснити, що життя без матусі, тим більше, для дівчини, є не кращим, бо живеш сам, без контролю, а дуже складним. Ти не маєш з ким порадитися, поділитися своїми як маленькими перемогами, так і невдачами. У мене не один раз виникала думка: «Хай би мама залишилася – чи то в інвалідному візку, чи то зовсім нерухомою, але живою». Проте це ілюзії. Мені в дитинстві розповідали, що душа людини після смерті вирушає до Бога і перетворюється на ангела. На небі з’являється нова зірка. Це ж та душа, що спостерігає за своїми близькими та піклується про них на землі. Я впевненена, що і Ви, матусю, заслужили в Бога Царства, що і Ваша зірочка світить постійно. Тому щовечора я люблю прогулятися вулицею та побути наодинці із собою (я ж то знаю, що так можу порозмовляти з Вами). Мамо, Ви мій ангел-охоронець!
Пригадую сон, коли Ви вперше приснились мені. Я розуміла, що Вас уже немає, тому й розпитувала: як Вам там? Чи не важко? Чи не сумуєте за нами? Ви ж тільки сказали, що шкода Катрусю, бо вона залишилася без мами дуже рано, їй був лише 1 рік і 7 місяців, ми – доросліші, тому справимось. Такий у нас хрест.
Час минав, біль вщухав, рік за роком ми йшли до школи. Залишалися тільки спогади тієї страшної зими і мамина могилка. У кожної з нас були свої шкільні проблемки, свої злети та падіння. Такою буденністю ми прожили до 2011 року. Померла наша бабуся, після чого змушені були переїхати на Рівненщину. Звичайно, це рішення далося непросто, бо дуже довго жили на Волині, але так склалося. Сьогодні я зовсім не шкодую про цей переїзд. Хоча спочатку важко було: нова школа, нові однокласники, нові вчителі. Та найголовнішим стало те, що ми тепер були поряд з Вами. Я закінчила школу – і попереду мене чекає самостійне доросле життя. Відомо, що там ніхто не чекає на тебе з відкритими обіймами. Тому дуже страшно стає, до кого буде звернутися при необхідності, від кого чекати поради та підтримки. Звичайно ж, є тато, є чотири найрідніші і найближчі сестрички, є багато родичів. Але це не порівняти з материнським теплом, якого мені постійно не вистачає.
Матусю, рідненька, як би мені хотілося зустрітися з Вами, розповісти про все на світі. Та соромно зізнатись, що якби трапилась така нагода, я би просто Вас не впізнала, бо не пам’ятаю Вашого обличчя (коли Ви загинули, мені було 7 років, але дитяча пам’ять не зберегла найважливіше фото в моєму житті). Навіть зараз, дивлячись сімейні світлини, на очі навертаються сльози. Це вже не сльози горя, яке було десять років тому. Мабуть, просто розумієш, що нічого в житті не робиться просто так, нічого не можна повернути назад чи змінити. Це усвідомлення того, що мами замінити не може ніхто. Тому, коли мені дуже важко, або просто хочеться виговоритись, іду на кладовище, де Ви з усмішкою на вустах завжди зустрічаєте своїх гостей.
Любов Шекель,
Рівненська область
| Comments: |
