Вступив до музичного училища, не знаючи жодної ноти

У Грудках, що в Камінь-Каширському районі, родина Решетовських здавна славиться своєю музичністю. Недарма ж іще за союзу, коли на телебаченні була популярною програма «Сонячні кларнети», цю сім’ю майже в повному складі запросили на обласну сцену. Виступив тоді вперше і директор тамтешньої загальноосвітньої школи Іван Іванович Решетовський.

– Чим запам’яталися Вам ті «Сонячні кларнети»?

– Відтоді вже минуло майже чотири десятки років, важко пригадати щось конкретне. Я був наймолодшим членом сімейного музичного ансамблю: батько грав на скрипці, сестра – на баяні, брат – на сопілці, а мені дістався найлегший музичний інструмент – бубон, от я й відбубнив той виступ.

– Зростаючи в такій музичній сім’ї, гріх було не стати музикантом…

– Певно що. Та шлях мій до музики був непростим. У п’ятому класі поїхав у райцентр записуватися до музичної школи. Навчання у ній було платним, десь три рублі на місяць – дітям простих колгоспників, але я зізнався, що мій батько – бригадир, отже, отримував більше, тож і плата за мене мала бути більшою. Батько за це дуже насварив і не пустив на навчання. Це мене образило, і я, на злість йому, відмовився вчитися грати на скрипці вдома. Та мрія стати музикантом все одно не полишала, тож після восьмого класу подався в Луцьке культосвітнє училище на відділення духових інструментів, практично, не знаючи жодної ноти. Викладач на вступному іспиті, дізнавшись про це, здивовано запитав, чого я сюди прийшов. «Хочу на трубі-басі грати!» – відповів, навчений, що на цей інструмент в училищі завжди недобір (носитися зі здоровенною трубою було марудно й не престижно). Той одразу змінив тон, подивився на мої губи, хутенько перевірив мій музичний слух і задоволено поставив п’ятірку. А за півроку я вже грав в училищному оркестрі на великих концертах, куди першокурсників дуже рідко брали.

– Але замість музиканта Ви стали вчителем. Чому?

– Бо взірцем для мене завжди був старший на дванадцять років брат Василь: він закінчив культосвітнє училище, потім – історичний факультет педінституту, вчителював. От я і йшов нібито протореним його шляхом. Зосталося ще тільки стати сільським головою, як він. Але цього вже не наслідуватиму, заскладна ця справа для мене. А от брат успішно керує громадою вже кілька каденцій підряд, а у вільний від громадських справ час пише пісні і сам їх виконує. У свій час завідував клубом, викладав музику у школі, створив у рідному селі ансамбль троїстих музик і успішно з ним виступав. А в армії скільки пограв у складі оркестру артилерійського дивізіону, що дислокувався в Чехословаччині! Побував з ним на концертах для працівників відомих заводів «Тесла» і «Шкода». Чехи тоді обожнювали духову музику, і де б ми не грали: в залі, на вулиці чи в парку – приймали на «ура».

– Як потрапили до того оркестру?

– Знову ж таки, завдяки дефіцитному інструментові. Проте спочатку закінчив школу зв’язківців. Після випуску всю нашу навчальну роту відправили в Афганістан, окрім шістьох, які зоставались у школі сержантами, та ще чотирнадцятьох, які мали їхати в Анголу, Сирію або на Кубу. До їхнього числа потрапив і я, але КДБ нашу групу несподівано забракувало, і ми опинилися в ЧССР. Я там ледве не одружився. У мого старшого колеги по оркестру, понадстроковика, була дружина чешка. Служили ми тоді у невеличкому містечку Лібава. В оркестрі я був посильним, тож часто заходив до їхнього помешкання з поштою. Там і познайомився з Мартою, молодшою сестрою господині, моєю ровесницею. Я мав багато вільного від службових обов’язків часу, тож витрачав його здебільшого на читання чеських книжок і часописів. Товариші по службі дивувалися, чому я так добре розмовляю чеською, просили мене підписувати листівки та світлини додому чеською, щоб похизуватися перед родичами та приятелями. А колега все заохочував: «Давай, Ваню, женися на Марті, шваґром будеш, тесть машину вам подарує на весілля!» І женився б, якби не одна причина… Марта… курила. Сам я, правда, також тоді трохи палив, але дівчина із сигаретою – з цим я, вихований у дусі радянсько-комсомольської моралі, не міг змиритися.

– То Ви оце все на тій великій трубі і грали?

– Не тільки на трубі. Ще в училищі, відвідуючи паралельно уроки, освоїв фортепіано, самотужки навчився грати на баяні та гітарі. Крім дивізіонного оркестру, вечорами грав на клавішних у вокально-інструментальному ансамблі «Пілігрим», який створили офіцери-танкісти. З його керівником Олегом Чібісовим, котрий нині мешкає у Москві, а тоді у званні старшого лейтенанта командував танковою ротою, й досі підтримую зв’язки.

Микола ШМИГІН,

Волинська область

 

• Нравится
•