Скривдив у молодості хвору дівчину – відбилося на онуках
Ганя насилу ходить по світу. Її дівчаткам знову погіршало, в хаті – стогони і крики, а вона все не може до цього звикнути. Бо ж чи може спокійно мати дивитися на біль своїх дітей? Ніколи. І хотіла б підстелити перину, щоб не впали, та де там... І ладна забрати їхні недуги, але хіба можна прожити чуже життя?
* * *
Ганю в селі називають страдницею. Бо як прийшла за невістку, так і почалося... Вона вступила до вузу, закінчила перший курс і потрапила разом з одногрупниками в одне із сіл на практику: допомагали колгоспові збирати овочі. Молодих дівчат одразу оточили місцеві хлопці. Серед них і Петро, який працював у тому ж господарстві агрономом. Анюта відразу впала в око парубкові, на якого не одна дівчина задивлялася, а він після закінчення сільськогосподарського вузу так і не зміг знайти собі пару. А тут вона... Волосся пшеничне, довге, а очі чорні. І так вони дивилися на Петра, що у нього аж ноги підкосилися від хвилювання. Молоді потайки стали зустрічатися. Побачення при зорях і під тьохкання солов’їв завели їх під вінець. Анна завагітніла, тож другий курс так і не закінчила. Справили весілля, і молодий агроном забрав свою красуню-дружину в село, пообіцявши, що вона переведеться на заочне і таки матиме диплом про вищу педагогічну освіту.
...Коли на світ з’явилася Світлана, радості Петра не було меж. Дівчинка, донечка. Він уявляв, як проводжатиме її в школу, заплітатиме косички, як навчить їздити на велосипеді, адже і сам змалку був шибеником та не раз приходив додому у синцях на ногах. Однак чим дорослішим ставало дитя, тим тривожніше робилося на серці. Вирок, як грім серед ясного неба, приголомшив усю родину: дитина не ходитиме, не чутиме, не говоритиме...
– Такий наш хрест, – заспокоював батько молоду маму, а в самого серце краялося. – Ми ще матимемо дітей. І будемо щасливі...
Тож коли Анна завагітніла вдруге, з’явилася надія, що хоч тепер Бог пошле здорове дитя. Хотіли хлопчика, а народилася знову дівчинка... І знову такий же вирок лікарів. Це батьків так приголомшило, що Петро потайки почав заглядати в чарку. Йому не хотілося йти з роботи додому, тож він частувався із сільськими роботягами в кафе, де грудаста Тонька продавала самогонку, переливаючи її у пляшки з-під горілки. Всі це знали, але мовчали, адже тут бував і місцевий дільничний інспектор, й інші чоловіки. Хоч як не намагалася Ганна приструнчити торгашку, але марно. А тут ще й Петро сказав не лізти куди не треба. І вперше в житті побив жінку.
– Роби, що хочеш. Тобі ж гірше, – мовила дружина і пішла спати до дівчаток. Доччині ліжка були навпроти одне одного. І дві дівчинки з такими ж чорними, як у мами, очима цілими днями дивилися одна на одну. Що коїлося у їхніх голівках? Мати міняла їм памперси, годувала – і зі сльозами на очах виходила геть. Тільки батько туди не заходив... Він мочив своє горе у чарці. Допився до того, що його з кафе не раз забирали родичі.
* * *
А одного разу після чергового запою, коли Петро пішов на роботу, додому зателефонували: чоловіка забрала швидка. Інсульт. На її бідну голову звалилося третє горе: лежачий чоловік. Він якось попросив папір (насилу зрозуміла, що він хоче). І однією рухомою рукою написав: «Прости за все. Зараз страждаєш через мене ще більше. І за дочок прости. То кара за гріхи діда. Мабуть...»
…Ганька терпляче доглядала за доньками і чоловіком. Поки наварить їсти, поки всіх нагодує з ложечки, перестелить ліжко, помиє – сама снідає аж о 12-й годині. Але шматок у горло не ліз. І вона збирала докупи всі свої емоції, думки, ніби намотувала їх на кулак і міцно затискала: щоб не плакати, не нарікати. Хто б не заходив у хату, ніколи не чув від неї охання і айкання. Казала, що важко – і все. Скромний будиночок завжди сяяв чистотою. Ніби і хворих нема. Тільки деколи з кімнати доносився стогін доньок. Особливо посилився, коли у них почали псуватися зуби. А далі – все гірше і гірше... Пам’ять ніби десь блукала… Бувало, годинами котрась могла дивитися в стелю. А інша кривою рукою щось шкрябала на стіні...
...Петро не прожив і року. Ганька побивалася за ним, хоч був і хворим. Сусідки заспокоювали:
– Ще сама зляжеш. Кому будуть потрібні твої калічки?
І жінка знову намотувала емоції на кулак і втирала сльози. Треба було жити далі. Добрі сусіди, як завше, допомагали поратися на городі, по господарству. Хоч і маленьке (тримала тільки свиню і курей), але й біля цього треба було ходити. І далі жила, несучи той важкий міх на плечах, у якому – недоспані ночі, тривога, сльози. Але аж ніяк не відчай. Вона знала, що з відчаю можна вмерти. Як Петро. Тож гнала його від себе. Як і тривогу. Раділа, коли приходили в хату люди, коли пори року підганяли одна одну, коли зима всідалася на весняному порозі і не хотіла відступати. Або ж осінь на зимову територію зазіхала і посилала свої дари навіть у грудні. Так, у грудні. Анна викраювала хвилиночку і бігла в ліс по гриби. Зеленички виглядали з-під сірого моху, на суп назбирати можна було. А якось вона вирушила до лісу зі старою бабою Сиветкою. Ніколи не питала, скільки їй літ. Але вона сказала, що добре знала Петрового батька – Степана. І правда відкрилася...
* * *
Він був гарним і з заможної сім’ї. Рано почав парубкувати. Хоч мама і гримала на нього, але Степан завжди віджартовувався:
– Не бійся, достойну невістку тобі приведу...
– Ти сам достойно живи, головою думай...
Чи думав він, чи ні, але якось селом поповзла чутка, що Степана бачили на березі річки з глухонімою дівчиною. Вона вдалася вродою, а от здоров’я не мала. А скоро до хати Степана прийшли батьки Оксани (тої самої хворої дівчини). Сварка була такою, що, як кажуть, аж пилюка летіла. «І чого ти її чіпав, чи ти не бачив, яка вона, чи ти її братимеш, що скривдив...» – чого тільки не говорили. Ще б! Оксана завагітніла від Степана. Але той, дивлячись у вічі батькам, сказав, що ніколи не одружиться з нею. У той момент мати Оксани так подивилася на хлопця, що у того аж мурашки по спині пішли. І просичала: «Щоб і ти те саме відчув...»
Звісно, Степан того не відчув. Скривджена родина швидко продала хату і виїхала жити в іншу область. Кажуть люди, дівчина народила здорове маля, яке виховують її батьки. Вирішив зав’язати з парубкуванням і Степан. Одружився на дівчині із заможної родини. У подружжя народилося троє дітей. Наймолодший – Петро. Степан мав аж п’ятеро онуків – і всі хлопці. Дожив до народження ще двох дівчаток – Петрових. І обоє з вадами. Серце діда розривалося на частини… Лишень тоді він згадав про Оксану. Як вона? Що з нею? Кого народила? Але вже маючи за плечима аж вісім десятків літ, він так і не наважився ворушити минуле. А дивлячись на Ганьчиних діток, не раз думав: мій гріх. З тими думками й помер, не розповівши про це невістці. От баба Сиветка додумалася відкрити жінці очі. Але чи стало їй від цього легше?
Тетяна ХУТІРСЬКА,
Тернопільська область
| Comments: |
