З подвір’я пенсіонерки Тетяни Панасюк із села Валер’янівка Рожищенського району кілька кроків до перекошеної, старенької хатини сусіда. Інвалід з дитинства Микола Дулінський після смерті батьків залишився самітником. З людьми він не говорить, а коли хто прийде до хати, зачиняє двері і ховається всередині. Довіряє лише бабі Тані, тому жінка й доглядає його понад 15 років.
Тетяна Панасюк з чоловіком ще за Польщі переселилися у це віддалене поліське село. Жили разом з батьками Миколи. Через шість років збудували власну оселю, та все одно підтримували теплі стосунки із сусідами. Тому їхнього хлопчика сім’я Панасюків приймала як свого.
– Він був дивакуватий з дитинства, – розповідає Тетяна Петрівна. – Деякий час в інтернаті виховувався, але тікав звідти. З міліцією шукали. Ніби довчився до четвертого класу й покинув. Так і живе весь час у селі. Поки батьки були живі, то гляділи, а як померли, то зостався він сам. Тітка живе у Луцьку, то ж забрала Миколу до себе, але довго він там не побув – повернувся назад до старої хати.
Дивакуватий Микола не спілкується ні з ким з односельчан, говорить лише з бабою Танею. Буває, і дров допоможе нарубати, картоплю збирати.
– Ех, який з нього робітник, – махає рукою пенсіонерка. – Але сваритися з ним не можна – сердиться, а коли хвалю його, то дуже любить. Миколі вже 47 років, а у своєму розвитку він зупинився десь на рівні десятилітньої дитини. Отримує пенсію по інвалідності, на те й живе. Коли зимою були сильні морози, приходив до мене грітися, я й страви гарячої йому дам. А оце односельчанин змурував йому грубку, з лісництва дров привезли, то Микола сам щось готує і воду для прання нагріє. Я лише наглядаю, що він робить. Нікого більше чоловік у хату не пускає.
І хоч у Тетяни Петрівни свого клопоту вистачає: рік минув, як похоронила хорошого зятя, син важко хворий, у хаті залишилися самі жінки: донька, внучка та правнучки, її сердечної доброти вистачає ще й хворому сусіду.
– Баба Таня у нас золота, – хвалить односельчанка, яка підійшла до нас. – Сьогодні діти батьків не хочуть глядіти, а вона ходить біля чужої людини. А Микола довіряє лише їй. Більш ні до кого не озивається.
– Правда, до Луцька на базар сам автобусом добирається, – додає Тетяна Петрівна. – Я стара, не здужаю з ним їхати, а він то торта, то індика захоче. Пенсію в руки – й подався. Буває, повернеться без копійки. Обдурять його там продавці, бо бачать, що недорозвинений, але хіба можна такий гріх на себе брати?
Бабуся розмірковує про милосердя та доброту, яких так мало у сучасному світі: «У війну ділилися шматочком хліба, а зараз без грошей і кроку ніхто не ступить». А в тому, що турбується про хворого Миколу, нічого особливого не бачить. «Він мені як рідний. Поки маю здоров’я, то помагатиму йому», – каже 70-річна бабуся.
Ми хотіли поговорити з Миколою, але скільки не стукала баба Таня у вікно та двері, він так і не відчинив, бо побачив чужих людей.
Руслана ТАТАРИН,
Волинська область
Фото автора
Comments: |