Все життя казав батько сину і шкодував, що не зміг туди повернутися
Друга світова війна так чи інакше, але торкнулася долі кожної родини. Миколу Калапушу з Рожища вона застала у польській армії, де всі вояки у перший же день стали полоненими, а потім і остарбайтерами у Німеччині. Микола повернувся з чужих країв, прожив довге життя і до останнього свого подиху повторював сину, що найщасливіші його роки були там, в полоні у ворогів…
Син Миколи Калапуші Мілетій Миколайович вже й сам поважного віку. Розповідає, що батька немає 11 років, проте історію його життя знає в деталях. Раніше, мовляв, про таке навіть згадувати не можна було, а тепер хотілося б розповісти.
Родина Калапушів у Рожищенському районі з дідів-прадідів. Батько Мілетія Миколайовича народився у багатодітній сім’ї, їх було дванадцятеро: всі сини і одна дочка. Але до повноліття доросли тільки п’ятеро, а після війни залишилося лише три сини. Микола був одним з найстарших. Закінчив чотири класи польської школи, служив у війську Польському. Перша дружина померла, залишивши сина Мілетія. Минув час, придивився Микола для свого сина другу маму – вдовицю з дочкою. Але тільки став з нею жити, як почалася війна.
– Батько розказував, що 1 вересня 1939 року вони потрапили під бомбардування, і їхнє військо оточили, – згадує Мілетій Миколайович. – Полонених вивозили групами до Німеччини. Спочатку у табір, а там ділили за професіями і відправляли працювати. Батько і ще два поляки потрапили на взуттєву фабрику у селище міського типу Прибус до господаря Ляніса Геслера. Тато виявився найтямущішим, бо ще підлітком вчився в одного єврея у Рожищі чоботарському ремеслу. Оселився у тому ж будинку, де жив господар з дочкою, їсти сідав разом з ними. Казав, що полоненим він там себе не відчував: у вихідний їздив велосипедом до друзів-українців в інше містечко, прогулювався, ходив у перукарню, фотографувався у фотоательє…
На підтвердження своїх слів Мілетій Миколайович дістав альбом зі світлинами свого батька, які датовані 1941-1942 роками. Та це був справжній франт! На руці годинник, туфлі блищать, сорочка випрасувана, костюм сидить ідеально. На іншій – у зимовому вбранні: пальто, рукавиці, шийна хустка, модний того часу невисокий капелюх. Рукою господаря на звороті позначено: «25 січня 1942 р.».
– Батько раптово приїхав у відпустку у 1942 році, – розповідає Мілетій Миколайович. – Мовляв, по мене, бо буде перебиратися у Німеччину. Документи всі були готові, господар допоміг. Тим більше, що у гера Геслера була 24-літня дочка Кета, і, вочевидь, ще й це тягнуло тата у чужі краї. Домовилися, що як тільки почнуть завойовувати Німеччину, а про це вже німці знали, сім’я Геслерів разом з татом і його сином переїдуть у Великобританію до рідного брата господаря. Тож батько приїхав саме з такими намірами. Але що тут почало творитися! Як про це почула його мати, а потім і моя мачуха, як стали вони голосити та побиватися! Земля є, робити треба, чоловіків у селі не залишилося – та що це він надумав таке?! Коли зрозуміли, що сльози не допоможуть, жінки зібралися і тихцем пішли до німецького коменданта, вклякли перед ним на коліна та почали цілувати чоботи, просити ще й його, щоб «повпливав». От так з усіх боків накинулися та змусили батька залишитися. А скоро наші війська прогнали німців, батька забрали на фронт. Він навіть дійшов до Берліна. Казав, що йому пощастило, бо потрапив у важку артилерію, тому не довелося віч-на-віч стикатися з ворогом. Крім того, він ідеально знав німецьку мову, тож його постійно тягали перекладати. Після війни повернувся додому. А тут біда чорна, трудодні у колгоспі, став пастухом… Хіба не будеш тут шкодувати за втраченим? От і батько все життя носив у собі той тягар…
– А не пробував він пізніше відшукати Геслерів? – цікавлюся.
– Та що ви? Жили в закритій державі, коли й говорити вголос не можна було. А пізніше… Махнув рукою, адже стільки років минуло.
Мирослава КОСЬМІНА,
Волинська область
Comments: |