За донькою на примусові роботи до фашистів
поїхали і батьки
І у рідне село через 60 літ навідалася лише їхня правнучка
Надін з цікавістю їхала глибинкою Карпат, звідки її родина. З вікна своєї машини вдивлялася у кожну сільську хатину, старенькі церкви. І думала, думала… Тут народилися її бабця, прабабця, долю яких перекрутила війна – в один день мусили покинути рідну землю, батьків. І навіть не сподівалися, що більше ніколи їх не побачать.
Німці-хазяї кидали свій дім і втікали
– Лесю… Спинись-но… – шепотів старий староста, озираючись на всі боки, щоб хто не помітив. – Ваша Вірка у німецьких списках на вивезення… Або що роби, або втікай…
– Йой! – важко зойкнула молодиця, і мало не зомліла просто на запиленій вулиці. Віруню, її єдину доньку, хочуть забрати до Німеччини!
Ледь дошкандибала до батьківської хати на пораду. Її тато, почувши страшну звістку (а ще так сподівалися, що їх омине страшна участь!), беззвучно заплакав, витираючи старечими руками гіркі сльози.
– От що, дитино, тобі скажу. Я б радив їхати разом з Вірунькою… Твій Василько сирота, йому немає за ким сумувати…
– А ви? – ридаючи, здивувалася донька. – А як ви тут лишитеся самі?
– Не плач, дамо собі раду… – заспокоював тато.
Леся ластівкою летіла до чоловіка: сама й не придумала б такого виходу! Звісно, вона перетерпить усі муки, розлучення з батьками, рідною землею, аби лиш єдина донька не тинялася світом, захистить її, ще зовсім дитину, від чужих людей, щоб не знущалися з неї.
***
Наступного ранку німці із задоволенням дізналися, що, крім примусової молоді для виїзду, є ще й добровольці – ціла сім’я. Гірко прощаючись з ріднею, Петришини надіялися: дасть Господь, стрінуться ще у житті. Поїзд з вивезенцями, гуркочучи та поволі набираючи хід, віддалявся від рідної місцини. А батьки, зіпершись на палиці, шкандибали за вагонами. Прощальними поглядами проводжали їх Леся з чоловіком та донькою, не знали, що бачаться востаннє. Ця печальна мить закарбувалася у пам’яті Віруні на все життя…
***
Сім’ї неймовірно пощастило, бо усі разом потрапили до одних господарів, до того ж, хороших простих людей. Леся поралася на кухні, Віруня гляділа трійко малих внуків німця-хазяїна, а Василь ходив біля худоби. Та коли дізналися, що він працював бухгалтером, одразу ж перевели його у контору. Хоча згодом про це шкодував: хазяїн тої фабрики виявився справжнім фашистом, не раз, напившись, тицяв до обличчя пістолета і погрожував вбити «всіх руських свиней».
Старший син господарів теж поневірявся дорогами війни, тож німці по-людськи шкодували українських наймитів, вечеряли за одним столом. І коли закінчилася війна, тішилися, що нарешті вже вільні, і водночас плакали, що скоро настане розлука. Бо їхні господарі, як і кілька років тому вони, теж кидали нажите господарство і тікали далі на Захід.
«Найдорожче заховали під церковними сходами»
На пересильному пункті, куди зійшлися ще вчорашні остарбайтери, люди у радянській формі агітували свій народ їхати додому. Лесі так кортіло вернутися на рідну землю, зустрітися з батьками: як вони, чи живі-здорові? Досі про них нічого не знала… І раптом побачила… односельчанку.
– Ганю! – відчайдушно крикнула. Та озирнулася, з її рук випав клунок з пожитками. З радістю кинулися одна до одної, гірко плакали, обнімалися.
Ганя розповіла, що коли сусіднє село вщент спалили німці, люди боялися і не знали, до якого берега пристати. Радянську владу ще донедавна пам’ятали: скількох дбайливих господарів ті вивезли до Сибіру! Тож коли у Карпатах формувався ешелон для біженців, люди із села теж туди поспішили. Та дорогою до угорського кордону налетіли совєтські літаки і почали обстрілювати поїзд, хоча бачили, що то мирний люд – старі, жінки, діти. Зупинилися, і всі кинулися навтьоки. А Ганя, побачивши, що дехто ховається під вагони, з дитиною теж туди полізла – так лишилися живими. Коли вцілілі повернулися до поїзда, сказали, що Лесиних батьків куля наздогнала на полі…
***
Так Петришини опинилися у Франції. Їхня донька Віра згодом вийшла заміж за сина теж колишніх остарбайтерів. Стали жити, працювати на чужині. Тішило те, що хоч разом, що їхня сім’я не розвіялася світом. У снах та спогадах зринало рідне село, старенькі батьки біля їхньої хати. Та побувати знову у тій милій серцю місцині… боялися, хоча давно впала «залізна завіса» між Союзом та Заходом. Лише внучка Віри Надін, яка вивчає українську мову, захотіла побачити землю своєї бабці. Почувши таку «страшну ідею», відмовляли дівчину, та вона затялася на своєму. Перед самим від’їздом Віра попросила внучку:
– Як будеш у селі, знайди мені найдорожче, – попросила. – Я зі своїм дідусем під церковними сходами заховали Біблію і дерев’яного коника. Привези, будь ласка, цю мою дитячу забавку…
***
І ось Надін біля старенької церкви, що стоїть на високій горі. Аж дух захоплює, коли оглядає довколишній краєвид – звідси видно з десяток сіл. Теперішній священик з гордістю розповідає французькій гості історію їхнього села, храму. Та вона мало що слухає – серце стискає від душевного болю, що її близькі люди мусили покинути рідних, цю землю, нажите добро і їхати у безвість… Тепер вона розуміє, чому бабця, дивлячись по телевізору новини про Україну, схлипує, змахуючи сльозу. Невимовна туга буде мучити її до останніх днів. А Надін ще жартома кепкувала: мовляв, скільки можна плакати за обдертою Україною?! Тепер впаде перед бабцею на коліна, попросить прощення за свої «жартівливі» слова. І вкладе до її стареньких рук дерев’яного коника, який трохи зогнив від часу, а ще – подасть їхню родинну Біблію. О диво! – ні роки, ні земля не знищили ці пожовклі сторінки...
Юлія ШЕВЧУК,
Львівська область
| Comments: |
