Любов перемогла бразильську розкіш

Олег Іванович їхав на побачення. Що у нього було на душі, і сам не міг зрозуміти. З одного боку, тішило, що він ще комусь потрібен, що відколи розлучився, вперше відчув жіночу ласку – і зачерствілі почуття завирували у грудях гарячими живчиками. А з іншого? Що він зможе додати цій жінці, крім як стати їй тягарем? Сьогоднішнє побачення було незвичайним: вони мали годину-півтори, тоді Карина поїде до Києва, а далі – літак на Ріо-де-Жанейро. Виходить, не на побачення їхав, а на проводи.

* * *

Карина була його колишньою ученицею. Олега Івановича після педінституту направили вчителювати у село на Полісся. Думав, відпрацює обов’язкові два роки й повернеться у рідне місто, та доля розпорядилась інакше: одружився з колегою, за півроку їм дали у селі квартиру. І, може, був би щасливий зі своєю Іриною, якби не біда. Вибухнув газовий балон і скалічив Олега, який тоді якраз порався на кухні. Вибуховою хвилею його відкинуло на стіну і вдарило головою об металевий вішак. А що стояв спиною до балона, то наразився очима на металеві гачки. Ліве око йому зовсім витекло, а праве, хоч і дуже пошкоджене, врятували…

Школу мусив покинути: вцілілим оком ледве бачив, тож повноцінного уроку провести вже не міг. Оформився на пенсію по інвалідності – жити ж якось потрібно було. А тут іще один удар долі: Ірина пішла від нього до іншого. Він дружину не засуджував, розумів – молодій жінці потрібен здоровий чоловік, а не контужений сліпий. Так зостався у хаті сам. Що робити далі, не знав. Та й навіщо було жити, коли нікому не потрібен? Апатія, приреченість оселились у його свідомості, й не було на них ради. Хіба що чарка.

Рятувати Олега приїхала його мати. Найперше віднадила приятелів-пияків, а потім і самого від випивки відлучила.

Час минав, і він змирився зі своїм становищем. «Люди живуть і не з такими каліцтвами», – заспокоював себе у хвилини хандри.

* * *

Карина закохалася у нього вже на першому уроці, який провів у їхньому класі молодий учитель. Не зводила з нього погляду, а він уникав його і говорив зовсім не те, що б вона хотіла почути. А потім у школі з’явилася Ірина Петрівна, й Карина зрозуміла, що її надії марні.

На останньому курсі інституту вийшла заміж за військового. Чоловіком він був непоганим, але виявився непристосованим до жорстоких реалій після розпаду СРСР. Потрапивши під скорочення, запив. Промучившись з ним рік, забрала сина і подалася до батьків. Але не в те село, де ходила до школи, а в інший район, куди їх перевели на роботу, ще коли навчалася в інституті.

* * *

Незабаром до їхніх сусідів приїхали гості з Бразилії: брат з дружиною та дорослим сином. Молодого бразильця звали Петром. Він закохався в Карину й запропонував одружитися. Карина вагалася: це було так несподівано, та й батьки радили не квапитися. Словом, поїхали бразильці додому без невістки. Та Петро і за океаном не забув її: постійно телефонував і вмовляв приїхати. І жінка здалася.

У Бразилії вона народила ще одного сина і помалу ставала справжньою бразилійкою, господинею фазенди, на плантаціях якої Петро разом зі своїми старшими братами вирощував знамениту бразильську каву. Підростали діти, і Карині гріх було не радіти своїй долі. Але сталася біла: Петро загинув в автомобільній аварії. Поховавши чоловіка, довго не могла прийти до тями, а тут ще й родичі-компаньйони стали нарікати, що вона не зможе замінити покійного у їхній спільній справі. У родині почалися чвари. Карина так від цього втомилася, що одного дня зібрала речі і подалася в Україну – відвідати батьків.

Три тижні гостювала. За п’ятнадцять років, відколи виїхала за океан, село майже не змінилося, лише люди постаріли, особливо батьки.

* * *

Якось Карина поїхала в місто, де випадково зустрілася з однокласницею Ольгою.

У барі за кавою жінки згадали дитинство, школу, вчителів.

– А як там Олег Іванович поживає? – запитала Карина. – Дорослих дітей, мабуть, уже має?

– Які діти? Ірина Петрівна давно його покинула.

– Покинула? – стиснулося серце в Карини.

– А, ти ж не знаєш, – кивнула головою Ольга і розповіла про все.

– То він так і живе сам?

– А кому потрібен інвалід?

Почуте викликало в Карини непереборне бажання побачити Олега Івановича. Давнє почуття, виявляється, не згасло в ній, і досить було невеличкого вітерцю, щоб розбурхати неспокій.

Прощаючись з Ольгою, яка й досі мешкала у тому самому селі, попросила передати вчителю привіт.

– Тільки не кажи від кого. Якщо захоче знати, нехай післязавтра приїде у Ковель, я чекатиму у цьому барі з другої години дня.

Однокласниця Каринине прохання виконала, але не змогла втриматися, щоб не сказати Олегові Івановичу, від кого той привіт.

Пригадувати, хто така Карина, йому не довелося: добре пам’ятав її погляди та затяту мовчанку, коли викликав відповідати урок. Не важко було тоді здогадатися, чому так поводилася. Але навіщо він їй тепер? Шкільне кохання, як весняна квітка – яскраво цвіте, але швидко в’яне. Хіба яку справу має. Отже, потрібно їхати.

* * *

Вони проговорили до вечора – Олег Іванович ледве на останній автобус не запізнився, а Карина зосталась ночувати в місті у родичів. Здебільшого говорила вона, і слухати цю жінку, обличчя якої він бачив, наче крізь затемнене скло, а уявити міг лише молодесенькою школяркою з рожевими бантами в русявих косах, було важко. А потім зустрілися вдруге, втретє. Уже не в барі, а у готелі, де Карина зняла окремий номер. До Карининих слів додалися її медові вуста та лагідні теплі руки, доторки яких повернули йому віру в те, на чому давно поставив хрест.

– Візьмеш мене заміж? – лежачи в його обіймах, наважилась запитати те, про що мріяла ще в далекій юності.

– Який з мене чоловік? – зітхнув натомість.

– Такий, якого чекала все життя!

– Це тобі зараз так здається, а потім…

– Мовчи! Що буде потім, знає один Бог…

Він мовчав, а самому хотілося і плакати, і сміятися. Бо так не буває: щастя не приходить зненацька, як манна з неба, до нього потрібно довго йти, долаючи тяжкі перепони.

– Ми будемо разом! Тільки треба потерпіти ще рік. Я мушу повернутись у Бразилію і владнати деякі справи.

* * *

Карина зустріла Олега Івановича біля того ж бару. Зайшли всередину, замовили кави.

– Це не з вашої плантації? – пожартував Олег Іванович, смакуючи ароматний напій з порцелянового горнятка.

Карина жарт не підтримала. Коли б Олег Іванович міг нормально бачити, то помітив би, якою вона була сумною.

– Через рік я приїду! – поцілувавши його у стулені вуста, нагадала обіцянку. Потримала ще хвилину його за руки, а тоді сіла в таксі, яке чекало неподалік.

От і все. Холодна хвиля млості вдарила у груди Олегу Івановичу. Скінчився сон, пора прокидатися. Він повернувся було йти, але несподівано його окликнула незнайома жінка.

– Вибачте! Можна вас на кілька слів?

– А в чому річ?

– Жінка, з якою ви щойно розмовляли, хто вона вам?

– Знайома. А що?

– Якби на мене хоча б раз у житті так подивився мій чоловік, я була б найщасливішою людиною у світі!

Ігор СЛАВИЧ

 

 

 

• Нравится
•