Коли я вперше побував у Лахвичах (невеличке село у Любешівському районі), то насамперед вразила велика кількість лелечих гнізд – ледве не на кожній хаті чи хліві. Було їхнє гніздо і на даху школи, та кілька років тому лелечу оселю мусили звідти прибрати: дах почав прогинатися.
Річ у тім, що Лахвицька школа, власне центральне її приміщення (у шкільний комплекс входить чотири невеличкі будівлі) – нині найстаріше серед усіх навчальних закладів району. Згідно з документами, споруджено його ще в далекому 1934 році, тож в наступному лахвицькі освітяни відзначатимуть своєрідний ювілей. Проте настрій у зв’язку з цим у них не дуже радісний: замість такого ювілею вони воліли б ліпше справити новосілля.
– Самі бачите, яка в цьому приміщенні підлога, – показує директор школи Катерина Яцик на «горбаті», місцями запалі дошки під ногами в коридорі, на нерівні стіни. – Дуже вже старе все тут, практично не підлягає ремонту. Це за документами приміщенню буде вісімдесят, але старожили стверджують, що його побудували ще до тридцятих років.
– Питання будівництва нової школи ставилося?
– Так. Ще у 2005 році в райдержадміністрації йшлося про будівництво шкіл на 120 місць у Мукошині та Лахвичах. Приїжджали в село вже і проектанти з Луцька. Обміряли все, розрахували, та на цьому й край. А от у Мукошині школу таки збудували. Чому нас обминули, не знаю. Можливо, через вибори.
– Тобто?
– Не так голосувало село. Бачте, головним, так би мовити, спонсором і в Мукошині, і раніше у Ветлах, і в Гірках, де також почали будувати школу, був наш земляк Адам Мартинюк (тоді перший заступник Голови Верховної Ради). Отож, він і допомагав тим селам, де люди масово голосували за комуністів. Приїжджав і в наше, зустрічався з колективом школи, обіцяв допомогти. Та потім у селі його перейняли старші люди і, за словами очевидців, дуже образили.
– Яким чином?
– Назвали комуністів бандитами, звинувативши їхніх ідейних соратників (червоних партизанів) у тяжких злочинах під час Другої світової війни, зокрема у нищенні нашого села та його мешканців у грудні 1943 року. Я не чула цієї розмови, але, кажуть люди, вона була дуже емоційною. Як наслідок, від Мартинюка у Лахвичі не надійшло й копійки…
– А що влада збирається робити з такою старою школою? Може, планує закрити і возити учнів у сусідні школи?
– Про закриття мови не було. Найближча школа в Цирі переповнена, там навчаються у дві зміни. У Люб’язь, чула, збираються довозити дітей зі Шлапаня та Хоцуня. Тож лахвицькі школярі будуть навчатися вдома. Але в яких умовах? Начальство обіцяє піднімати питання про будівництво. Та коли то буде? А перспектива для школи тут є: нині маємо 66 учнів, в наступні роки очікуємо поповнення до 80. Демографічна ситуація в селі сприятлива, народжуваність не падає, торік, наприклад, народилося 14 дітей. Село омолоджується – як без школи бути? Скільки ще витримаємо у цьому приміщенні, прогнозів робити не берусь. Взимку їздила на курси, якраз тоді снігопади великі були, то щодня телефонувала у школу, чи стихія не наробила біди. А влітку шквальний вітер здійметься – і серце знову неспокійне.
– То, кажете, лелеки, що облюбували Лахвичі, даремно тут хліб не їдять? А ті, що мешкали на школі, нового гнізда не пробували там звити?
– Ні, мабуть, образилися. Але далеко від школи не відлетіли – «побудувалися» на стовпі через дорогу.
Микола ШМИГІН,
Волинська область
Comments: |