Старий генерал спокусив півсела

А потім повернувся до свого першого кохання

Чи насправді Бодьо дослужився до генерала, в його рідному селі ніхто достеменно не знає. Але всі йому приписують це звання. Старші пам’ятають тепер поважного чоловіка ще юнаком, коли він подався в Росію, де вступив до військового училища. Приїхав додому, коли на погонах виблискували офіцерські зірочки. Мама, яка виховувала його одна, тільки витирала сльозу: вибився син в люди…

***

Малого Богдана завше приваблювала військова справа. Коли старий воєнрук, що брав участь у Другій світовій війні, розповідав про зброю, військові конфлікти у світі, загрозу для Радянського Союзу, хлопець аж рота відкривав, з такою цікавістю слухав розповіді вчителя. Тож коли прозвучав останній дзвінок, він без роздумів повіз документи до військового училища в Росію. Вступив одразу, бо добре вчився та ще й був дитиною-напівсиротою: батько рано пішов з життя. Мама сама виховувала трьох синів. Старші вже давно вилетіли з родинного гніздечка і жили в інших областях, а от найменший Богдан – біля матері. Та коли й він пішов далі вчитися, мама засумувала. Тож хлопець при першій-ліпшій нагоді писав їй листи, телефонував. На канікули приїжджав у гості. А мама раділа, що син буде вчений, та ще й військовий. Яка ж це гордість! На молодого курсанта з цікавістю дивилися місцеві дівчата, ніби це був не їхній односельчанин, а зовсім інша людина. Ще б пак! Бодьо буде генералом!

…А він не тільки пішов стрімко угору по кар’єрній драбині, але й став зятем начальника-генерала. Набагато старша за Богдана Людка швидко обкрутила молодого і вродливого хлопця. Вони зустрілися випадково, коли дівчина бігла до свого татуся. Один погляд – і в голові дівчини промайнула думка: «Буде мій». Оскільки мала норовисту вдачу, то таки випросила у татуся «ненав’язливу» зустріч з майбутнім офіцером… А потім закрутилося. Зустрічі, поцілунки – і Бодьо не зогледівся, як одружився. Мати від щастя втирала сльозу: що останній син жениться, що невісточка в неї «городська», а отже, і її кровиночка не мучитиметься в селі, як вона.

Богдан з Людкою і справді жили у великому місті. Приїжджали в село раз на рік, коли мали відпустку. Місцеві дівчата втратили останню надію, побачивши, як на пальці Боді виблискує обручка, а під руку він веде білявку...

…Минали роки. Офіцерське подружжя стало навідуватися в село з двома малюками: старшим синочком Сергійком та молодшою донечкою Вікторією. Мати натішитися не могла добробуту своїх дітей, адже Богдан завдяки впливовому тестеві й справді стрімко робив кар’єру.

– Ти біля Людки, як під кирзовим чоботом: вона баба – бой, нікуди не крутнеш. Та й тесть за єдину доньку (крок вліво чи вправо) горло тобі перегризе, – кепкували з Богдана товариші, коли парилися в лазні.

– Яке там вліво-вправо… Я не зраджую, надійний сім’янин…

***

Різниця у віці таки дала про себе знати. І вже у свої шістдесят Людмила виглядала бабцею, а от молодший за неї на десять літ Богдан ще ого-го. Тож коли померли тесть і теща, Богдан став почуватися вільніше. Він міг вже без дружини поїхати на свою малу батьківщину. Ще замолоду казав Людці:

– От зістаримося, поїдемо до мене в село жити. Ти ж любиш там бродити по лісі?

– Одна справа побувати в гостях, а інша – жити… Не поїду! – навідріз відмовилася дружина.

Але Бодьо таки плекав надію, що доживатиме віку у батьківській хаті. Тож при першій-ліпшій нагоді підлагоджував її, провів воду, зробив парове опалення.

– І для кого ти стараєшся? Помру, хто тут житиме? – казала стара мати.

– Я, мамо, я… У будь-якому разі, я таки повернуся в село.

І таки повернувся… Як тільки одружив дітей, отримав першу немалу пенсію, зібрав речі і запитав дружину:

– Ти їдеш зі мною?

А коли отримав тверде «ні!», махнув рукою і таки виїхав з міста.

…Порожня хата давно чекала господаря (матері не стало кілька літ тому). Там вікна треба підремонтувати, там двері замінити, город впорядкувати, дикі вишні викорчувати, що густою стіною полізли під поріг… Роботи вистачало. Тож Бодьо з головою поринув у сільські турботи. Рано вставав, пізно лягав. Їсти йому варила сусідка Ганна, на кілька літ старша за нього. Її чоловік любив заглядати в чарку.

– І нащо тобі те село? Дивись, половина чоловіків спилися… Таким же хочеш бути? До жіночки своєї вертайся, – казала Богданові.

А той, наминаючи за дві щоки капусняк, відповідав:

– Я ще бравий вояка… І тут знайду… – підморгнув сусідці.

І як у воду дивився. Бо давно вже примітив на п’ятнадцять літ молодшу Нінку. Жіночка колись працювала в колгоспі обліковцем, давно втратила роботу. У хаті кілька ротів і чоловік-пияк. Тож на Бодьові залицяння на місцевому базарі швидко відповіла згодою, і якось увечері таки навідалася в його оселю… А потім ще, ще… За гостину відставник щедро винагороджував жіночку. Нінка не втрималася – і поділилася з молодшою за себе кумою. А та вже через день також шкірилася на базарі до приїжджого чоловіка:

– То, може, пане Богдане, вам у хаті потрібні жіночі руки: прибрати, супчику зварити, голубців накрутити… Я пособлю… – моргнула.

Той перехопив її спокусливий погляд і не втримався:

– Жіночі руки потрібні, ой, як потрібні… Приходь.

Коли Нінка у сутінках підходила до хати Богдана, почула дзвінкий сміх. Так могла хихикати тільки її кума… Невже стала суперницею? Крізь незашторене вікно побачила за столом свою подругу, розпашілу від вина, а поряд чоловіка, який ще вчора клявся, що до нестями кохає Нінку… Тож не змогла вона втриматися, щоб уже наступного тижня не розповісти своїм двом сусідкам, що її кума за гроші гуляє зі старим генералом (так одразу стали прозивати Бодю в селі). Згодом Богдана у компанії жіночок бачили і в місцевому барі. Але ніколи не був п’яним:

– Тримається мужик, хоч і сам живе… – казали деякі заміжні господині.

– Ще б… Стільки муз має. Наші вдовиці і заміжні жіночки, де чоловіки вже ні на що не здатні, готові побитися за такого кавалера, – відповідали їм сільські пліткарки.

Війна за «завидного» жениха між жіночою половиною тривала цілий рік. Аж раптом несподівано навідалася в село Людка. Усі завмерли в очікуванні: що буде, чи житиме тут законна дружина Богдана? Однак гостювання тривало недовго. За тиждень жінка поїхала. А Богдан ще кілька днів ходив задуманим. А потім якось раптово перевіз у батьківську хату свою шкільну любов, яка два роки тому овдовіла. Село розчаровано зітхнуло: не буде про кого пліткувати. А який палкий та щедрий мужчина був! Не одну жіночку тішив. Тепер уся ніжність залишиться тільки їй – його першому коханню…

Тетяна ХУТІРСЬКА,

Рівненська область

 

 

• Нравится
•