У 23 роки – тричі розлучений

Микола Адамович родом з Росії, колись приїхав до нас вчителем фізики, та так і залишився. Самотність скрашує лише кішка Анфіска, але він не нарікає. У які тільки життєві ситуації не потрапляв – так розказує, ніби комедійний фільм переповідає. Не стрималася, і написала його любовні «походеньки». Зі слів Миколи Адамовича, звісно ж.

***

– Я народився в містечку біля Ростова у дуже начитаній сім’ї. Мене виховували мама-педагог і тато-інженер так, що до 16 років я вже 18 разів подивився у театрі «Лебедине озеро». На фізико-математичний вступив з першого разу. Екзаменатори плескали у долоні і шепотіли, що я «геній». До 17 років на жодну дівчину не звернув уваги: в книжках з фізики їх не малювали, а я тільки туди й дивився. Сумніваюся, що хтось помітив і мене: мав товстелезні окуляри, бо погано бачив, а замість тіла – шкуру й арматуру та кишок багато (при зрості 175 сантиметрів важив 55 кілограмів). У вересні нас відірвали від науки і відправили збирати яблука. Наглядала там за нами вчителька фізкультури Людмила Петрівна. Якось під час вечірніх посиденьок біля вогнища я опинився поряд з нею і став читати їй вірші Єсеніна. Хто ж знав, що під мускулястим тілом цієї колишньої чемпіонки Європи з дзюдо ховається така тонка і чуттєва душа? Вірші Єсеніна викликали у неї сльозу і розбурхали пристрасть. І вже в жовтні я дізнався, що Людмила Петрівна вагітна. Від мене. Мені було 17, їй 27, але виховання і «Лебедине озеро» зробили свою справу – я не міг покинути вагітну жінку, через місяць ми одружилися. У РАГСі першою почала обливатися сльозами теща. Крізь схлипування і ридання почув, що їй «хлопчика шкода»...

На жаль, у Людочки стався викидень. І почався період суперечок між нами: ми з’ясовували, хто з нас більше страждає. Якось я пішов на день народження до товариша, а повернувся звідти через чотири дні. Людочка зиркнула на моє п’яне обличчя, оцінила заспиртоване хирляве тіло – і сказала лягти спати. Негайно. Але де там, моя душа бажала розмаху і, напевно, скандалу. Проте я не пам’ятаю нічого, бо отямився за добу у лікарні зі струсом мозку та двома зламаними ребрами. Людочка лила наді мною сльози і казала, що я сам винен, бо вона мене попереджала. Однокурсники провідували і хором радили розлучатися, бо ще «заб’є нафіг». Я й сам так думав, тож влітку став вільним.

***

Зализував я рани недовго, бо на другому курсі несподівано для себе помітив свою однокурсницю Айгуль. Наполовину казашка, наполовину татарка – красуня, очей не відвести. Ми цілий рік один до одного дуже уважно придивлялися, аж поки Айгуль не повідомила, що хоче познайомити мене зі своїми батьками, але спочатку я маю з нею одружитися. Звісно ж, сказав «Так!» і порадував новиною батьків. Мама трохи заточилася, тато зблід. Вони ненав’язливо попередили, що не обов’язково одружуватися з кожною жінкою, з якою спиш, але справа моя – і благословили на другий шлюб. Весілля було веселе, інтернаціональне. Родичі Айгуль подарували нам п’ять молодих бичків.

На початку третього курсу ми з дружиною зняли маленьку квартирку біля інституту. Я вчився, вдень працював лаборантом, а вночі сторожував. Але навіть при такому щільному графіку я іноді вдома не мав де лягти спати. Всі місця, навіть матрацик у кухні, і коридор були зайняті. Скрізь спали родичі моєї красуні Айгуль, які після весілля почали з’їжджатися до нас зі всіх аулів Казахстану, щоб провідати. Завжди привозили сушену конину. Мого терпіння вистачило на шість місяців, і довелося поставити ультиматум: або я, або її аул. Айгуль сказала, що я – звір, і з таким жити не буде. Отак у неповних 20 у моєму паспорті з’явився другий штамп про розлучення.

***

Далі я довго холостякував. Але не так, як тепер, це точно. Закінчив інститут, пішов навчатися в аспірантуру. Щоб оплатити наймане житло, влаштувався працювати адміністратором у ресторан. Час від часу туди заходила незнайомка. Я її назвав феєю, бо була маленька і тендітна. Замовляла коктейль, довго його потягувала і десь опівночі, як Попелюшка, зникала. Через місяць я наважився заговорити, ще через місяць поцілувати, а через два ми стали чоловіком і дружиною. Фею звали Маргаритою, але озивалася вона тільки на ім’я Марго. Її апартаменти – трикімнатна квартира – для бідного студента були просто шикарними. Правда, у ній жило 15 осіб, і за кількістю трусиків у ванній кімнаті я зрозумів, що всі – дівчата. Виявилося, що моя дружина – сутенерка. Вона мала своє агентство, дівчата з якого жили при ній. Марго показала свою прострелену руку і ногу, сказала, що потребує надійного плеча – і незабаром у ванній поряд з дівчачими стали сушитися й мої сімейні труси.

І все-таки це був найщасливіший шлюб. До моменту розлучення мені встигло виповнитися 23 роки! Ми з Марго жодного разу не посварилися, просто, як кажуть, наші стосунки себе вичерпали. Її нічні виїзди, моя дисертація, постійні наїзди якихось бритоголових хлопців… Коли бандити починали підвищувати децибели свого гарчання, Марго казала: «Зараз чоловіка покличу». Я знехотя покидав свою дисертацію і виходив у коридор, поправляючи окуляри. Напевно, доля мене зводила із дуже милосердними бандюками. Вони мовчки дивилися на товсті скельця в окулярах – і розуміли, що бити мої 60 кілограмів немає жодного сенсу. За якийсь час я навіть подружився з ними. Нормальні, класні мужики. Коли агентство Марго прикрили, а вона сама втекла за кордон, саме вони порадили мені теж «лягти на дно», щоб не бути винним замість неї. От я і заліг. Спочатку викладав, потім бізнесом пробував зайнятися, але «прогорів». Ще кілька разів вляпувався у різноманітні, навіть дивні історії (напевно, я їх притягую), але вже більше не одружувався. Чесно. І не хочу…

Юлія САВІНА,

Тернопільська область

 

• Нравится
•