Молитовник і Шевченко Надії Зеленко
Напередодні дня народження Тараса Шевченка у нашу редакцію на запрошення колективу завітала уродженка села Рудка-Козинська Рожищенського району, а нині лучанка – Надія Зеленко. Ця жінка пережила, вистраждала багато за свою палку любов до України і знає напам’ять десятки віршів Кобзаря.
Її життя – це тема не для одного роману. Скільки випробувань, страждань довелося пережити Надії Зеленко! А Бог таки дав їй побачити незалежність України, про яку так мріяла її родина.
– Батько керував у нашому селі «Просвітою», тому я з маленьких літ знала про непросту долю України, – починає розповідь Надія Максимівна. – І хоч ми були тоді під Польщею, батько наголошував, що розмовляти треба рідною мовою, не цуратися, а берегти її.
Оцю просту, але таку мудру життєву заповідь Надя пронесла крізь життя. За любов до Батьківщини під стінами Луцької тюрми розстріляли найстаршого брата Євгена. А 16-літню Надю за зв’язок з УПА на десять років вислали до Сибіру.
– Нас висадили у чистому полі поблизу Норильська. Жодної хатинки не було, лише гори та холод. За два тижні звели бараки, щоб у них жити. Працювати доводилося при мінус 35 градусів. Режим був жорстокий. Ніякого зв’язку з рідними не мали. У рік дозволялося написати лише два листи, – з тремтінням у голосі пригадує минуле. – Після смерті Сталіна в’язні почали бунтувати проти нелюдських умов. Я була учасницею Норильського повстання. Разом з іншими дівчатами ми дев’ять днів голодували – лише воду пили. Непокірних в’язнів поливали водою, цькували собаками, били. Чоловіків із сусіднього табору душили танками.
Волосся дибки стає, коли чуєш оповідь про ці знущання. А гістя так чітко змальовувала події, що ми все переживали разом із нею. Але ніщо не зломило міцний дух цієї унікальної жінки. Після закінчення терміну ув’язнення вона довгий час працювала кранівницею на Норильському нікелевому заводі. Така тендітна робітниця вміло керувала величезною машиною. У далекому Красноярському краї знайшла чоловіка, який теж був на засланні. У них народилося дві донечки, а серце все одно рвалося на батьківську землю. Ніби подих України, був величезний «Кобзар», датований 1964 роком, який прислав брат Володя. Ним зачитувалися всі. І досі його трепетно бережуть, як сімейну реліквію. А Надія Максимівна пам’ятає більшість творів Шевченка. І це маючи 87 років! Незважаючи на поважні літа, бабуся щовечора читає молитовник та «Кобзаря». Ми з трепетом слухали поезію з її вуст, співали «Думи мої, думи мої…» та «Заповіт». Кожен з нас захоплювався теплотою, мудрістю, любов’ю до України, яку ця жінка пронесла крізь все життя. Слухаючи Надію Максимівну, подумалося: чи зможе хто з нинішньої молоді так душевно, щиро цитувати Шевченка? Хотілося б у це вірити… Дай, Боже, щоб через десятиліття ми не забули, як писав класик: «…українською говорити, молитись, співати».
Руслана ТАТАРИН,
м. Луцьк
Фото Миколи КОМАРОВСЬКОГО
| Comments: |
