Поляк Едвард став українцем Володимиром,
або як хлопчик у роки війни втратив рідну сім’ю і нажив прийомну
Володимира Киришка односельці з Великої Осниці Маневицького району досі звуть Едьо. Та це і не дивно, адже хлопчик при народженні отримав ім’я Едвард. Але життя розпорядилося інакше – лиха доля розкидала сім’ю в роки Другої світової війни по всьому світу. Тепер вже дідусь Володимир і не знає, де могили його справжніх батьків…
В урочищі Темне, що за вісім кілометрів від Великої Осниці, жила родина Лохніцких, у якій виховувалося троє малолітніх дітей: двоє синів і донька. Однак події 1943 року поклали край миру і спокою у цьому райському куточку.
– Я за національністю поляк. Мій батько був українцем, а мама полячкою, – розповідає Володимир Федорович. – Однак у роки війни між поляками та українцями виник конфлікт. Не давали жити й німці. Хоч мав я сім років від народження, але добре пам’ятаю, як наш хутір спалили. Було там зо шість хат. Тоді потерпали від біди і навколишні села, у яких жили поляки. Наша сім’я розділилася, навіть не знаю, чому батьки прийняли таке дивне рішення: мама з братом Міриком подалися до Польщі, а батько зі мною та сестрою Яцькою залишився на хуторі. Однак тільки переночували, як тата не стало: чи втік, чи кудись пішов… Злякався облави… Ми із сестрою зосталися удвох. Хтось привів нас, малих, до однієї бабусі-українки, на хуторі хата не згоріла, бо була під бляхою, а не під соломою, і сказав: «Петрові діти лишилися самі… Пригляньте за ними…» Баба, не довго думаючи (кому потрібні лишні роти?), привезла нас у Велику Осницю і стала питати людей: «Кому пастух потрібен?». Ось так я і зостався в селі. Все життя тут прожив. А от сестра, як підросла, подалася десь в Росію. Зв’язки з нею обірвалися…
Польського хлопчика Едварда прихистила бабуся Настя, потім його всиновили Федір та Ганна Киришки. Ось так і став він Володимиром Федоровичем Киришком. У подружжя, яке виховувало польського хлопчика, народилося двоє своїх дітей – син Адам та донька Антоніна. До цих пір пан Володимир підтримує з ними родинні стосунки.
– А чи не хотілося поїхати у Польщу до родичів?
– Їздив. У 1966 році все ж віднайшов брата Мірика, – пригадує дідусь. – Точніше, він мене, бо за радянських часів писати листи в іншу країну мені не дозволяли. Але брат запросив у гості (мами вже не було). Вже тоді мав свою сім’ю. Він працював на підприємстві, яке виготовляло скриньки. Ще й мені дерев’яну подарував, – показує пан Володимир дарунок брата. – Я там відпочивав, ходив у кіно, спостерігав, як живуть поляки. Вже тоді, у 1966 році, помітив, що в Польщі роблять акцент на приватну власність. Адже все було поділене, всюди – межі. Наприклад, недалеко від хати господаря міг бути клаптик городу людини, яка живе за сто кілометрів від цього поселення і яка інколи приїжджає сюди. Ступив туди, ступив сюди – вже не твоє, – ділиться спогадами Володимир Федорович. – Тож я переконався, що найкраще там, де народився.
– А чи хотіли зостатися у Польщі?
– Ні. Хоча полячки там гарненькі були, зранку працювали, а вдень у тіні в капелюшках сиділи. Так гарно… – підморгує чоловік своїй дружині Марії, яка слухала розповідь пана Володимира. – Але на той час я вже женився, і моя жіночка носила під серцем дитину. Тож потрібно було повертатися додому. Та й думки не мав лишитися. Бо у рідній стороні краще. В селі місця вистачає, вийду на подвір’я, куди не гляну – все моє. Якось вільніше почуваєшся. Та й прізвище та ім’я не хотів міняти, прожив з тим, яке мені дали мої прийомні батьки.
У подружжя Киришків народилося четверо діток – двоє дочок і стільки ж синів. Мають десять онуків та сім правнуків. Влітку приїжджають до дідуся та бабусі у гості.
А в пам’ять про брата у Володимира Федоровича лишилося лише фото. І скринька. Зв’язки нині втрачені, як ще раніше обірвалися і з сестрою…
Марія ДУБУК,
Волинська область
Фото Миколи КОМАРОВСЬКОГО
| Comments: |
