Був у «гарячій точці»
А статусу учасника бойових дій не може добитися
Згадувати чехословацькі події 1968 року за часів СРСР було небезпечно, хіба що у традиційному дусі: допомагали братньому народові захиститися від натівських агресорів. Чехословацький непослух вдалося вгамувати без великої крові, але без стрілянини та людських жертв не обійшлося. У такій «гарячій точці» побував і любешівець Михайло Мартинець.
Михайло Мартинець з поліського села Невір Любешівського району служив на одному з аеродромів у Німецькій Демократичній Республіці. 27 серпня 1968 року їхній батальйон літаком переправили до аеродрома поблизу чеського містечка Добржани. Так Михайло опинився у сусідній республіці, де у її столиці Празі вирувала тоді народно-демократична революція. Загонові наказали зайняти бойову позицію й чекати підходу основних сил батальйону. Коли ж він прибув у Добржани наземним транспортом, чеський військовий аеродром було захоплено, а його авіаторів роззброєно. Значних збройних конфліктів у тій місцевості не виникало, іноді лунали постріли у навколишніх лісах, але хто і з ким перестрілювався, не казали. З чеськими військовими, які служили на окупованому аеродромі, також не було конфліктів. На паркані якось з’явився напис «Руський Іване, забирайся додому!». Та наступного дня його зафарбували. Самі ж чехи, як пояснив командир.
Після двомісячного перебування в ЧССР Мартинця повернули назад у НДР, там і дослужив свій дворічний термін. А далі робота, сім’я, діти і, врешті-решт, пенсія. Похвалитися нею пересічний українець не може. Тож і Михайлу Йосиповичу захотілося бодай якоїсь надбавки, коли дізнався, що тим, хто служив у «гарячих точках», належить статус учасника бойових дій, вони отримують вищу пенсію. Років п’ять чи шість тому й почав добиватися собі цього статусу. Маючи на руках лише одне письмове свідчення (Подяку Міністра оборони СРСР), що перебував у ЧССР під час військового конфлікту, розумів: цього буде замало. Бо у військовому квитку про те бойове відрядження помітки, звичайно, не поставили (навпаки, коли звільнявся з армії, давав підписку про нерозголошення). Написав запит у Росію – в Подольський військовий архів. Надійшла негативна відповідь. Лише на третій запит з Росії надіслали у Любешів, де нині мешкає Мартинець, завірений підписом офіційної особи та печаткою витяг з документа. Отже, у Михайла Йосиповича є два документи, що підтверджують його перебування у так званій «гарячій точці». Та чиновники сказали, що потрібно ще знайти двох свідків, тобто товаришів по службі, які самі мають статус учасників бойових дій. Згідно з чинним законодавством, рішення про визнання громадянина учасником бойових дій приймають комісії при обласних військових комісаріатах на підставі архівних довідок. І лише за відсутності (з незалежних від військовослужбовця обставин) необхідних документів, що підтверджують безпосередню участь у бойових діях, дозволяється брати до уваги показання свідків (не менше двох, нотаріально завірених), які в період, що потребує підтвердження, проходили військову службу чи працювали разом із заявником. Невже подяка міністра оборони, отримана у середині жовтня 1968 за сумлінне «виконання інтернаціонального обов’язку», та довідка з військового архіву не є «необхідними архівними документами»? Таке важко збагнути не тільки Михайлові Мартинцю, але й автору цього матеріалу.
– У середині дев’яностих, – каже Михайло Йосипович, – статус учасника бойових дій давали таким, як я, без жодних свідків. Тепер вимагають. А де мені їх шукати? Більшість тих, з ким служив, були з Росії. З Любешівського району був один хлопець, але він після служби скалічився і помер. Українців у нашій частині взагалі було мало. Тих, кого пам’ятаю – родом із Центральної, Східної та Південної України. Адрес їхніх не маю, намагався розшукати за прізвищами через Інтернет – не вдалося. Та чи й живі вони тепер, адже минуло стільки часу.
Микола Шмигін,
Волинська область
| Comments: |
