Своїми силами школу будувала, а потім сама ж її і берегла
Варвара БондарЧук із Карпилівки
Варвара Бондарчук із села Карпилівка Радивилівського району просто скарбниця народної мудрості. Говорить швидко, голосно, із запалом. Ще б пак! 45 років стажу за плечима, з них 35 – педагогічного! І хоч давно вже на пенсії, а спокою немає. То на садочок допомогу вибиває, то сусіда захищає та правди добивається. Говориш з нею, і розумієш – саме на таких, як Варвара Михайлівна, і тримається світ.
Вона воістину справжній патріот своєї Карпилівки. І не тому, що тут народилася і живе. А тому, що впевнена: село існуватиме доти, доки у ньому буде церква і школа. От і Варвара Михайлівна ледь не півжиття віддала, щоб спочатку збудувати школу, а потім зберегти.
– Колись на цьому місці, – а ми розмовляємо з нею у приміщенні дитячого садочка, – була стара дерев’яна халабуда, у якій з 1955 року поставили парти, дошку і назвали школою. Я прийшла трішки пізніше працювати вчителькою. А що була пробивна, одразу заявилася на колгоспні збори і почала вимагати, щоб збудували нове приміщення. У цій же дірки вже на вулицю світилися! Доходилася до того, що нас зобов’язали своїми силами закласти фундамент під нову школу. А які у нас сили? Учні з першого по четвертий класи, дві вчительки і техпрацівниця? Але нічого, придумали! Їздили в одне з навколишніх сіл по польове каміння. Діти збирають, а ми відрами їх тягаємо. З того часу і опустилася у мене нирка з правого боку. А ще посадили город, обробили його, городину продали, а за виручені кошти купили цемент. Так помаленьку і залили фундамент. Лиш тоді приїхала комісія і зробила план. Почали будувати, але як? Цеглу привезли, скинули – і все, а ми ноги в руки, і давай їздити по району жебрати: то того треба, то іншого не вистачає, то те забули. Будували ж школу колгоспними силами. А у 1976 році у Ситному звели повну середню, і нашу закрили. Боже, як я переживала, як я плакала – що ж буде з цим приміщенням? Адже пустка руйнується. Ходжу, прошу, молю – ну, добре, зробили тут дитячий садочок. А дітей тоді не було, не народжувалися… Знову пустує. А мені серце болить – хоч би не розікрали. Щодня ходила, як сторож, охороняти. Потім зробили гуртожиток – і вже дивлюся, доламують наш труд до решти. А мені ж так тієї праці шкода, своїми ж руками зводили! Кажу дочці: «Йди-но, вчися на вихователя – будемо відроджувати садочок». І от тепер тут бігають дітки, а я нарешті заспокоїлася. Та дорогу туди не забуваю. Мене, як злодія у тій приказці, завжди тягне на місце злочину.
Цікавлюся, чи зустрічається вона з дітьми, яких вчила? О, та постійно – відповідає. Тішиться, що усі вони виросли справжніми людьми: працьовиті, мають роботу. Каже, що ніколи не гналася за відмінниками, не тягнула їх за вуха, аби лише оцінки були хороші. Ні, Варвара Михайлівна виховувала у своїх першокласників інші принципи і завжди втовкмачувала: вся справа в душі.
Згадує співрозмовниця і про своє важке життя. Замолоду залишилася вдовою з двома малими дітками. У школі мала 27 робочих годин на тиждень і жодного дня відпочинку. У неділю вчительки не відлежувалися, а йшли у колгосп: силосувати, картоплю збирати, полоти… Але вижили. Тепер на пенсії, тішиться двома онуками і трьома правнуками. І продовжує жартувати:
– Тепер усі пенсіонери стали хокеїстами, лижниками і воротарями. Хокеїстами – бо ходимо з ключками, лижниками – бо сунемо ноги, а воротарями – бо стоїмо на воротах і виглядаємо пенсію!
Мирослава КОСЬМІНА,
Рівненська область
Фото автора
| Comments: |
