Як на Святвечір родина кицю виходжувала

Проміння зимового сонця пробивалося з-за лісочка і розсипалося на білому, як молоко, снігу сріблястими іскорками. «Треба поїхати додому. Обов’язково!» – подумалося Андрієві. Адже усю врочистість свята він по-справжньому відчував тільки в селі. Дитяча згадка, коли під вікном чулося рип-рип і оте правічне «Пане господарю, дозвольте заколядувати…» і зараз зігріває його серце.

Розпечена череня і жито – ліки від застуди

Андрій дуже любив свою бабусю. Вона завжди жила з його батьками, адже дідусь не повернувся з фронту, і жінка переселилася з хутора до доньки із зятем. Їй виділили маленьку тепленьку кімнатку, і старенька часто в ній усамітнювалася, щоб помолитися, подивитися старі фото. Малий хлопчак з трепетом ставився до бабусі, бо вважав її дивовижною чи навіть казковою. А її мудрі настанови запам’ятав на все життя.

Ганнуся хоч і мала за плечима вісім десятків літ, але ще допомагала своїм дітям і онукам по господарству. Ті шикали на неї: «Посидьте, відпочиньте…». Але вона відповідала: «Поки рухаюся – живу…». Це була гарна старість: без агресії, нарікань і сліз. Андрій завжди бачив бабусю усміхненою. З роками вона ставала усе меншою, ніби роки й справді пригинали її до землі.

Бабця, яка все життя пропрацювала на землі, любила і на схилі літ в ній порпатися. Посіє щось – рядочки рівненькі, доглянуті. А як любила солити овочі. Андрій з насолодою згадує, як бабуся укладала велику дубову бочку огірків, помідорів (вони колись родили щедро, не те, що зараз, і ніяка фітофтора їх не брала), яблук, грушок-дичок. Зять ставив їх у величезній клуні, вкутував старими ковдрами, вкривав сіном, і так квашенина зимувала. Коли наставав піст – то були дуже затребувані продукти. Щовечора, коли у грубці догорали останні дрова, мама ставила у гарячі вуглики казанець картоплі з лушпинням, а Ганнуся приносила з клуні велику миску холодних, що аж зуби зводило, помідорів та огірків. Андрійкові не раз, сьорбнувши розсолу з них, закладало горло. Баба добродушно гримала на нього і відправляла на піч, де було на черені розсипане жито, поверх застелене домотканою рядниною. То Ганнуся виткала його колись ще на хуторі, перед тим пофарбувавши грубі лляні нитки природними барвниками: настоянками з червоного буряка та березових бруньок. Полежавши на печі й добряче пропарившись у зерні, Андрійко на ранок був як нова копійка – де й поділося оте пошкрябування у горлі.

Любила хранителька роду збирати в лісі різні трави. Вони зберігалися на горищі, акуратно висушені й підвішені до крівлі. Прутики малини і багна, листя ожини та чебрецю, м’яти і брусниці Андрій збирає на чай і донині, коли приїжджає в село. А тоді, в дитинстві, він його пив залюбки, ще й приказував: «Пахне літом…».

Тиждень кішка була у скрині

Запаслива Ганнуся сушила багато гарбузового насіння, грибів, яблук. Хоч інколи ту сушку доводилося й викидати, але вона примовляла: «Може, комусь згодиться чи чиюсь душечку врятує…». І таки врятувало.

…Поважний та успішний тепер уже Андрій Миколайович пригадав випадок, який трапився з ним у його дитинстві, але який змінив його ставлення до свійських тварин. Він змалку недолюблював котів. Міг потягнути домашню кішку Боню за хвоста, підкинути її і дивитися, як вона падає, приземляючись на свої м’які лапки-подушечки. А якось перед Новим роком він зачинив її у старій дірявій скрині на горищі, де бабця зберігала висушені гриби і гарбузове насіння. Забавився і… забув її випустити. А потім помчав із сусідськими хлопчаками на ковзанку, далі – спускатися з гірки на лижах. А увечері сім’я прикрашала ялинку. І малому геть було не до Боні.

…Минув тиждень. Настав Святвечір. Дітлахи, одягнувшись святково, мандрували від хати до хати. Подався заколядувати «п’ятака і кільце ковбаски» й Андрійко. Зима того року видалася суворою, снігу – по коліна. Мороз щипав за носа, вуха. Але малим не до холоду. Їм весело. Вони розтирали обличчя руками, витягнувши їх з товстих, мамою зв’язаних вовняних рукавичок. Запаливши свічку у саморобній звізді, хлопці наввипередки поспішали від двору до двору. То на одному, то на іншому кутку села линули віншування. Здавалося, що й саме небо у той момент прихилялося до землі, щедро освічуючи її місяцем. Зорі виблискували на небі, і малі шукали на ньому Чумацький шлях, Малу Ведмедицю…

Оббігавши село, поверталися додому. Порахувавши «казну», яка була у полотняній сумці Андрійка, хлопці порівну поділили гроші та цукерки. І розійшлися по домівках, де на кожного чекала вечеря. «Та йди вже хутчій», – покликала мати і невгамовного Андрія до столу. Перехрестивши лоба і помолившись, родина починала їсти кутю.

А бабця Ганна все командувала:

– Худобу добре нагодували? А настелили, щоб не змерзла? У кутику хати покладіть сіно і пиріг. А вранці курей ним треба покормити (щоб добре неслися). А на сіно навесні квочку треба посадити… А де наша Боня? Щось я її з тиждень не бачу… І кіт у цей вечір має бути нагодований. Як і всяка людина, так і всяка тварина, за яку ми отвіт несемо…

…І тут Андрійка як окропом ошпарили. Хлопець вмить згадав про кицьку, яку ще на Новий рік зачинив у скрині.

– Вона там, там… – а сльози вже заливали обличчя.

Він кинувся з кухні, мати – за ним… Відчинили скриню, а там лежала Боня, яка жалібними очима подивилася на свого кривдника. Навколо неї – лушпиння гарбузового насіння. Мати дала під вухо синові, що той ще дужче заплакав, і схопила напівживу Боню на руки. У той вечір вся увага була прикута до неї. У хаті киці поставили в мисці води. Вона насилу зробила кілька ковтків. І потім лягла під грубкою.

– От бачите, – мовила бабця, – я ж казала, що сушені гриби і насіння комусь згодяться, чиюсь душечку спасуть. А вийшло, що життя кицьки врятували. Всенькі з’їла…

Андрійко тиждень ходив понурий. І помалу відпоював Боню молочком, потім потрохи давав їсти (бабця сказала, щоб не перегодував). І таки відходив. Він більше не збиткувався з тварини. А та прожила немале котяче життя, протягом якого любила їсти… сушені гриби і гарбузове насіння.

…Давно вже немає на світі й бабці Ганнусі. Вона померла раптово, з усмішкою, перед тим попросивши, щоб її дочка помила. «Вмирати буду», – сказала. Всі перевели це на жарт. Та на ранок бабуся і справді лежала мертва, склавши руки на грудях… Андрій завжди з вдячністю її згадує. І завжди приходить на її могилу, коли приїжджає додому. От і зараз збирається в дорогу. До мами, яка живе одна, бо і батька вже давно не стало. Збирається на малу батьківщину вже зі своїм сином і дружиною. Навіть кицьку, яку вони тримають у міській квартирі, беруть із собою: нехай поспілкується з природою.

Тетяна ХУТІРСЬКА, Рівненська область

• Нравится
•