«Не вбивайте мене, хлопці, в мене дітки маленькі»
Скоро буде місяць, як одному з авторів цієї розповіді стало відомо про жахливу долю сім’ї Кондрашуків із села Хопнів Ківерцівського району. Минають дні, тижні, та ніяк не можу заспокоїтися. Немало довелося почути і побачити за майже сорокалітню журналістську працю, але таке – вперше. Волосся встає дибом, а по спині йде мороз. Невже, невже таке могло бути? Як пережила родина страшне, неймовірне горе? Змогли. Одному з шести дітей сім’ї Кондрашуків Павлу нині дев’яносто два роки, сестрі Валентині – вісімдесят три, Вірі – за сімдесят…
Та «доблесні» односельчани-партизани не пошкодували молодицю, задушили закруткою на шиї
Шукали могили повстанців, а знайшли страшну біду
Газета «Вісник+К» кілька років тому започаткувала добру справу і звернулася до читачів із закликом: «Знайди могилу повстанця». До нас приходять повідомлення, ми допомагаємо у вшануванні святих місць і відновленні поховань. Так було у Мульчицях Володимирецького району Рівненської області. Відгукнувся на заклик редакції і краєзнавець Валеріан Тинчук. Він розповів про те, що нібито у селі Хопнів на місці поховання двох повстанців біля школи у свій час зробили смітник. Ми приїхали сюди. Молода вчителька непривітно запитала:
– Що ви хочете?
Терпеливо пояснюємо. Не дослухавши, обірвала різко:
– Я нічого не знаю, – і її спину хутко сховали широкі двері.
Походили ми навколо школи, ніде ніяких слідів ні сміттєзвалища, ні могил. Поїхали на околицю села, там вбили повстанця біля оселі Кондрашуків.
Господар Павло Антонович сидів на дивані. Дочка Женя дбайливо підбила подушки, допомогла батькові зручніше вмоститися. Вік у нього поважний, проте пам’ять світла.
– То був сорок третій рік, – поволі розповідає Павло Антонович. – Міша лежав дома після операції на апендицит. Його прийшли провідати два хлопці-повстанці. І треба ж, як на те, до нашої хати наближалися два німці і лісник. Батько був старостою, і вони хотіли рішати якісь питання. Хлопці, побачивши фашистів, кинулися тікати, а ті по них стали стріляти. Одного з повстанців і вбили.
Зітхає важко. Переводить подих, а тоді додає:
– То ж були ще діти, по 18-19 літ. Що з них хотіти. Та, зрештою, якби побили фріців, то нашій сім’ї нічого вже не допомогло б.
– Хоч і без цього біда нас не оминула, – провадить далі господар. – Коли вернувся з поля, а був я старший за Мішу на кілька літ, біля хати шум, гам. Розлючені німці заставили мене везти їх у Тростянець. Поганяв коні і кожної хвилини чекав смерті. Усе всередині тремтіло. Раптом один з них рявкнув: «Век!» Я вилупив очі. «Век!» – повторив і штовхнув у спину. Я зіскочив з воза – і навтьоки. Не біг, а летів. Усе чекав автоматної черги позаду. Та по мені не стріляли. Видно, пошкодували.
Біда приходить не одна, а з дітками
Такий сумний вислів побутує, коли нещастя навалюються з усіх боків. Бо це був лишень початок. Сім’я Кондрашуків переїхала у Хопнів з Гродненської губернії у 1911 році. Глава сімейства Федір був хорошим господарем. Його син Антон вдався у батька: розважливий, хазяйновитий, та й грамоти трохи мав. Саме тому на сході селян при окупації його обрали старостою.
– Мати була дуже проти, – пригадує дочка Антона Валентина. – «Ти бачиш, який страшний час, а в нас діти малі», – докоряла мати батькові. Мені було тоді дванадцять років, Микола на кілька років менший, а Віра мала всього три рочки. Того дня, після перестрілки, до нашої хати підкотило шість підвод, набитих польськими поліцаями. Вони оточили будинок і стали виносити усе найцінніше: одяг, сало, перини, навіть дитячу маленьку мандоліну, котру я тримаю на знімку в руках. А потім хату підпалили і вкинули у вогонь ще й сімдесятидев’ятилітнього діда Федора. Від’їжджали з набитими нашим добром фурами, а ще забрали із собою три корови і 30 овець. А свої коні зав’язали маминими хустками.
У хаті була Біблія в позолоченій оправі. Проте вогонь торкнувся її лишень по краях, а загалом вона уціліла. І потім Кондрашуки ще довгі роки читали Боже слово.
– Коли батько приїхав додому увечері, мало з розуму не зійшов, – продовжує Валентина Антонівна. – Те, що нажив, надбав за довгі роки важкої праці, пішло за вітром. Страшенно переживав, мучився. Не було де жити, не було чим годувати сім’ю. І тоді у нього виникла думка поїхати у Ківерці і попросити у німецького начальства, щоб повернули хоч одну корову. Він же знав, що наша худоба знаходиться у Четвертні на фільварку. Наївний, вірив у справедливість німецької влади. Та й зла своїм людям він не робив. Завжди попереджував молодь, яку гнали в Німеччину.
– Господи, скільки мати Надія його відмовляла, благала – не послухав. Поїхала з ним і з маленькою Вірою, а ще сів на підводу секретар старостату Герасим Тинчук. Чекали голову районової управи майже весь день. Мати не переставала просити, щоб їхати додому, проте батько стояв на своєму. І коли він майже здався, став поправляти упряж на конях, щоб вертатися у Хопнів, приперся начальник, і батько поспішив за ним в управу. Довго не виходив. А коли з’явився на порозі через годину, мати обімліла: руки у нього були зв’язані за спиною колючим дротом, поруч двоє німців-конвоїрів. Тільки й встиг сказати: «Прощай, Надійко, гляди дітей». Це було на Благовіщення, 7 квітня 1943 року.
Валеріан ТИНЧУК,
Євген ХОТИМЧУК
Волинська область
Фото Миколи КОМАРОВСЬКОГО
| Comments: |
