Поетові Андрію Малишку виповнилося б 100 років
Хто не знає чи бодай не чув «Пісню про рушник», що давно вже стала музичною візитівкою України? Один з її авторів поет Андрій Малишко ще за життя став класиком української літератури.
Малишко народився 14 листопада 1912 року в містечку Обухів на Київщині у багатодітній селянській родині. У так званій «Трипільській трагедії» (названій за іменем села Трипілля, що неподалік Обухова), де селяни ліквідували комсомольський продзагін, який прибув відбирати у них збіжжя, взяв участь і старший брат майбутнього класика. Чекісти його захопили й засудили до смертної кари. Поки старший син перебував у в’язниці, мати із семирічним Андрієм їздила до Москви просити в Калініна помилування. Але босоногих селянку з хлоп’ям у Кремль «захисники всіх бідних і голодних» не пропустили…
Після школи Андрій навчався в медичному технікумі, але медицину з його душі виштовхнуло захоплення літературою. Закінчивши літфак Київського інституту народної освіти, вчителював на Житомирщині, а відслуживши два роки в армії, подався до Харкова. До Другої світової війни він встиг видати близько десятка збірок поезій і став досить знаним поетом. Йому пощастило уникнути тоталітарних жорен, мабуть, тому, що славив партію та її вождів. Чи сліпо вірив у те, що оспівував, тепер важко судити. Проте післявоєнний Малишко став уже іншим – людиною, якій заболіла душа від неправди, від утисків українського в Україні.
Написавши поему «Прометей», яка згодом увійшла до шкільної програми, бо воєнні події в ній описані у вигідних владі тонах, Малишко піднявся практично на рівень з іншими тогочасними «поетами партії»: Тичиною, Рильським, Сосюрою. А народного визнання і популярності додали йому поезії, просякнуті жагучою любов’ю до рідної землі. Набувши офіційної ваги, поет сміливішає щодо думок, а в окремих випадках веде себе просто визивно. Так, на похороні Володимира Сосюри Андрій Самійлович дозволив собі виступити не з одобреною ЦК промовою. Знаючи, що без узгодженого тексту йому слова не дадуть, написав два варіанти виступу, і прочитав той, який продиктувало серце. Або зустріч з інтелігенцією Львова, де він з трибуни сказав таке: «Я був у рядах Червоної армії, яка визволяла Галичину 1939 року від панської Польщі. Я чув тоді у Львові українську мову. Я приїхав сьогодні до вас, пройшов вулицями Львова – і не почув української мови. Куди поділася наша мова, куди поділися люди у вишитих сорочках, куди поділися українські написи на львівських будинках, куди зник Львів Франка? Де ваша совість, дорогі галичани? Раби, навіщо я вас визволяв?». Звичайно, таких слів та інших «вибриків» «розгнузданого» поета влада пробачити не могла. «Наступного дня, – згадує Дмитро Павличко, котрий очолював ту поїздку, – мене викликали в ЦК КПУ до головного ідеолога республіки Скаби.
– Як ви могли допустити до такого скандалу? Ви – керівник групи, ви дали Малишкові слово, ви аплодували його націоналістичній промові!
Я виправдовувався:
– Андрій Малишко – великий поет. Не мені його наставляти, тим більше, перебивати на слові.
Скаба оскаженів:
– Ми таких Малишків і Павличків наробимо стільки, скільки нам треба. Великий поет? Ви й про себе так думаєте? Знаю! Ось ми знімемо з Малишка депутатський значок, а тоді побачимо, де подінеться великий поет!»
І зняли, тобто не вписали до наступних виборів у список кандидатів. Серце не витримало тяжкої хвороби, викликаної утисками влади. 17 лютого 1970 року Андрій Малишко помер. Але поет оживає зі сторінок творів у книжках, у мелодіях пісень…
Микола Шмигін
Андрій МАЛИШКО
| Comments: |
