Вперше про Павла Глазового я почув у нашому сільському клубі десь на початку сімдесятих – його гуморески читав самодіяльний артист. Як ми сміялись, якими гучними оплесками нагороджували читця! Тепер біда, телеефір окупували чужомовні «криві дзеркала» й «вечірні квартали», тож не здивуюсь, якщо теперішня молодь не знає, хто такий Глазовий.
Гуморист народився 30 серпня 1922 року в містечку Новоскалювата Миколаївської області, пережив голодомор. Навчався в Новомосковському педагогічному училищі, працював учителем молодших класів. Аби швидше відбути військову службу, сам пішов у Червону Армію. У війську і застала його німецько-радянська війна. Потрапив у Ленінград, де пережив усю блокаду. З армією розпрощався лише 1947 року й одразу ж подався до омріяного педвузу – у Кривий Ріг. Згодом здібного студента й автора гуморесок, надрукованих у найпопулярнішому журналі «Перець», перевели до Київського педінституту. За протекцією гумориста Остапа Вишні поповнив колектив «Перцю», де пропрацював більше десяти років. Змушений був шукати іншу роботу, позаяк потрібно було «прогнутись», а хребет Павла Прокоповича до цього не був пристосований. Редагував музично-гумористичні програми на українському радіо, обіймав посаду заступника головного редактора журналу «Мистецтво».
Перша гумористична книжка Глазового збірка «Великі цяці» вийшла 1956 року. За нею побачили світ «Карикатури з натури», «Коротко і ясно», «Щоб вам весело було», «Мініатюри та гуморески» та інші. Ще й досі актуальною є гумореска про мову, де «неотесаний» селянин поставив на місце «освічену» міщанку, яка, зневажаючи українську мову, змушувала його до «чєловєчєского язика»: «Отака була біда в нашої корови – мала бідна язика, та не знала мови».
Чиновники від мистецтва ставили цензурні шлагбауми, «зрізували» тиражі до мінімуму. Як наслідок, останні роки життя Павла Прокоповича минули майже в забутті. Помер він 29 жовтня 2004 року, похований на Байковому кладовищі у Києві. Але і про свою смерть Глазовий не міг не написати без гумору:
Коли у мене на могилі
Чудесний виросте будяк,
Хотів би я, щоб друзі милі
Про мене згадували так:
– Ти пам’ятаєш Глазового?
Невже забув? Це ж той Павло,
Який життя прожив для того,
Щоб людям весело було.
Микола ШМИГІН
Comments: |