Врятувалися від голоду на Волині
Вчителька Ольга Зарічанська із села Велика Осниця Маневицького району пережила два голодомори, колективізацію, війну. Незважаючи на поважний вік (1923 року народження), добре пам’ятає чимало цікавих подробиць з тих драматичних часів.
Народилася вона у селі Вовчок Бершадського району Вінницької області.
– Розпочалася колективізація, то першими йшли в колгосп бідняки й середняки, а заможніші господарі, їх тоді називали «куркулі», не хотіли записуватися, – пригадує жінка. – Адже потрібно було віддавати весь реманент і худобу. То людей насильно заганяли в колгосп. Змусили і мого батька. На нашому дворі стояло дві клуні. В одну зігнали коней усіх новоспечених колгоспників, у другій – зберігали фураж. І все те вже стало спільним, але не надовго. Якось в неділю відбулася подія, яку називали «волинка». Спозаранку задзвонили дзвони у церквах в навколишніх селах – дуже голосно, ніби на пожежу. Видно, було все домовлено заздалегідь. А потім приходили жінки і кожна забирала свого коня, воза та реманент. Скільки читала різноманітних спогадів про колективізацію, але про «волинку» чомусь ніхто не згадував. Може, від слова «воля»? – розмірковує Ольга Романівна. – Щоправда, наступного дня з’їхалися з району начальники, військові, зібрали людей на мітинг, налякали селян і змусили знову повернути все у колгосп.
У страшному 1933-му Ользі вже було десять літ. Тоді їхня сім’я не голодувала, бо в батька був запас хліба. Він ще й допомагав своїй сестрі, яка мала шестеро дітей. Носив їм кукурудзяну муку, і вони всі вижили.
– Я закінчила середню школу в 1940-му році, – продовжує свої спогади жінка. – Навчалася у Бершаді на вчительських курсах, як розпочалася війна. Нам тільки видали довідки, що ми маємо право викладати математику, навіть не здавали екзамени. Ми опинилися під румунською окупацією. У жовтні 1941-го вони відкрили школу і я вчителювала в сусідньому селі. Румуни зарплату нам платили продуктами: пшеницею, картоплею і соняшником. Тож можна було вижити. У 1942 році поповзли чутки, що всіх дівчат будуть забирати на роботу в Німеччину, а сімейних не чіпатимуть. Тому під час окупації я вийшла заміж за Андрія Зарічанського, який був старший від мене на чотири роки. Нам в управі видали документ на румунській мові, але він, на жаль, не зберігся. Коли повернулися совєти, то я знову вчителювала, а чоловіка забрали на фронт і він воював на Волині.
Після війни нас врятувала Західна Україна. У 1947-му розпочався голод. Але люди їхали сюди з різних областей, обмінювали речі, одяг та взуття на харчі – і завдяки цьому вижили.
Щоб врятуватися від голодовки, у 1947 році ми переїхали на Волинь, мій чоловік, нині покійний, Андрій Міхейович Зарічанський працював директором школи в селі Козлиничі Ковельського району, а я вчителювала. З 1958-го – у Великій Осниці. Викладала українську і німецьку мови. Маю 45 років педагогічного стажу, але найбільша моя гордість і радість – дев’ять внуків і 19 правнуків.
Кость ГАРБАРЧУК,
Волинська область
Фото Миколи КОМАРОВСЬКОГО
| Comments: |
