Відбивала у подруги кавалерів

А гріх спокутувала донька

Весілля вигравало, молодь танцювала, веселилася, господині швиденько розносили страви, п’яні дядьки не виходили з-за столу, старі бабці тужливо завивали «Горіла сосна», гості після кожної чарки кричали «Гірко!»… А старший сват Іван, захмелілий від горілки, не зводив погляду зі своєї дружки – білявки з волошковими очима. І з нетерпінням чекав, коли йому заспівають: «Старший сват, старший сват, не вміє гуляти, він не вміє старшу дружку та й поцілувати!» Тільки чув перші слова – підхоплювався і з насолодою впивався в губи сором’язливої Лесі.

***

І кожного разу до танцю кликав тільки її – так запала в душу. А після весілля, коли музики пішли відпочивати, молоді ще кортіло погуляти. Тож пішли до хати, де Іван квартирував (в цьому містечку після інституту працював інженером на заводі, сам був з іншої області). Веселий гурт ввалився у залу, що старенька хазяйка невдоволено бурчала, дівчата швиденько приготували такі-сякі наїдки. Розпили не одну пляшку, аж в Івана йшла обертом голова.

– Лесюнь, йдемо в мою кімнату, – ледь повертав п’яним язиком Іван, обнімаючи її за тоненьку талію. А дівчина впиралася, віднікувалася, хоч від горілки в неї теж палахкотіло обличчя.

– Шо то хазяїн, шо то за свиня! Ха-ха-ха... – весело співала і заливалася сміхом Лесина подруга Неля з бісиками в очах, з якою теж познайомився на весіллі. – Йванку, давай вип’ємо! – кидала на нього свій сороміцький погляд, але на неї чомусь не звертав уваги, його все вабила білявка.

– Лесюнь, йдемо… – знову попрохав дівчину...

***

Вранці Іван спросоння мружив очі від сонячних промінчиків, що заглядали у вікно. Хотів потягнутися, але на його руці лежала чиясь голова. Хто це?! – його ніби ошпарили кип’ятком. Глянув: поряд смачно посапувала… смаглява Нелька, яка проходу не давала на весіллі. Дивно, бо ж нічого не пам’ятав! Пригадує, що кликав Лесю, встали з-за столу, похитуючись, йшли в його кімнату… Спливло в пам’яті, як, цілуючи, накинувся на неї, а тоді… вона все-таки вирвалась і втекла… А потім… так… скрипнули двері, і хтось зайшов та шмигнув до нього в ліжко… Значить, то була Нелька.

– Ну що, Йванку, збираємося, а то весілля нас зачекалося, – не соромлячись, Неля перед ним стала одягати спідницю, застібати ґудзики на прозорій блузці. «А вона нічого…» – подумки оцінив її гнучкий стан.

Відтоді вони були разом. Не раз помічав на собі сумний Лесин погляд, але Неля не давала отямитися, постійно крутилася біля нього – адже жили в одному містечку. А за місяць «потішила» новиною, яка була, як грім серед ясного неба: «Я вагітна, тож, хлопче, треба йти до загсу».

***

Коли через… сім місяців народилася дівчинка, мало не забив Нелю.

– То не моя дитина! – горланив не своїм голосом і гамселив все, що бачив у тещиній хаті.

– Воно недоношене, молитися треба, а не нерви свої показувати! – і собі кричала жінчина мати.

Так Івана переконали, що ростить він свою дочку, допоки випадково не дізнався правду. Якось розпивали на роботі могорич, і чоловіки, як баби, плескали язиками.

– Іване, ну ти й дурень, – хихикав механік. – Чи схожа на тебе твоя дитина?

Спочатку не розумів, до чого той хилить, а тоді, розсердившись, взяв його за барки, що старий не на жарт перелякався і випалив всю правду:

– Та Нелька до тебе совалася з шабашником, ще в нього гроші на аборт просила… А тут – підвернувся ти.

Почувши новину, як чорна хмара, повернувся додому. Від його міцних кулаків непереливки було і жінці, і тещі. А наступного ж дня, розрахувавшись з заводу, поїхав у рідне місто.

***

Минуло кілька літ. Іван одружився, мав сина, жінку – хорошу господиню, працював інженером, як молодий спеціаліст отримав квартиру. Словом, життя складалося так, як би мріяв кожен. І тут раптом – несподіваний телефонний дзвінок:

– Іване, то Леся, пригадуєш?

– Леся? – здивувався. – Чого ж не пам’ятаю, – від її приємного голосу стало млосно на душі: як міг тоді цю милу Лесюню проміняти на гулящу Нельку?! Заятрили рану і її слова:

– Знаєш, чого дзвоню… Нелька відбила в мене спочатку тебе, а тепер крутить шури-мури знову з моїм хлопцем… – схлипувала у трубку дівчина. – Він – студент, приїхав на практику. У нас вже день весілля був призначений. І я, дурна, пішла в гості до неї, хотіла з подругою познайомити. Сиділи, випивали. Поки я вийшла на кухню – вона з ним вже цілується! Прошу тебе, молю, скажи їй щось… Бо я її прокляну! – Леся заливалася слізьми.

Звісно, шкода стало дівчину. Та чим міг допомогти?! Знайшов втішні слова, сказав, що вона, красива, добра, заслуговує хорошого чоловіка, а не такого, який чіпляється за першу-ліпшу спідницю (зловив себе на думці, що говорив ніби про себе). Леся, трохи заспокоївшись, подякувала, що вислухав її, і вибачилась.

***

Треба так статися, що через п’ятнадцять років, коли у Києві з сином подавали документи в інститут, випадково біля вузу зустрів… Лесюню. Вона була така ж, як і колись, – красива, струнка, приваблива. Побачивши її, згадав роки молодості і вкотре пожалкував, що не стала його дружиною.

Відійшли вбік, розговорилися, вона похвалилася, що щаслива у шлюбі, має меншого сина.

– А це, – кивнула на дівчину, – старша донька, теж поступає в інститут.

– Це твоя донька з тим студентом? Не відбила Нелька? – поцікавився Іван.

– А ти нічого не знаєш про свою колишню?! – здивувалася Леся.

– Ні, – знизав плечима.

– Мій студент взяв її заміж. І виїхали вони чи то в Донецьку, чи в Харківську область, точно не пригадаю. Словом, кудись на Схід. Нічого про неї не чула, знала, що жили непогано, мають ще двох хлопчиків. А кілька років тому наше містечко гуло: ваша з нею дочка, чи то, вибач, не твоя, нагуляла дитину і приїхала до її батьків родити, щоб там, вдома, про це ніхто не знав. У хліві привела мертве дитя і закопала. А хтось побачив та й доніс у міліцію. Ще її допитували, а тоді Нелька приїхала і все зам’яла. Шкода дівчину, що так тяжко спокутувала материні гріхи… Та, слава Богу, тепер вона вийшла заміж, народила близнюків, так що чоловік з неї пилинки здуває.

Юлія ШЕВЧУК,

Житомирська область

 

• Нравится
•