Збудував церкву за радянські гроші
Миколі Никифоровичу Марчику в листопаді виповниться 80 років. Чимало цей чоловік попрацював за свій вік, але найбільше в останнє десятиріччя: в селі Лахвичі Любешівського району, де мешкає, не тільки вклав свої гроші в спорудження православного храму, а й днював і ночував на будові.
Коли ж церква святого Миколая Київського Патріархату в Лахвичах була побудована, Микола Никифорович про відпочинок і не думав. Якось під час зустрічі його з митрополитом Луцьким і Волинським Михаїлом владика висловив думку, що було б добре, якби на Поліссі з’явилася недільна християнська школа. «Чи не взялися б і за цю Божу справу?» – запитав у Миколи Никифоровича. «Спробую», – відповів лахвицький благодійник. І не просто спробував, а взявся так завзято, що буквально через рік після тієї розмови митрополит Михаїл уже приїхав у Любешів (саме в районному центрі було вирішено будувати цей духовний заклад) приміщення школи висвячувати.
Микола Марчик народився у тих-таки Лахвичах, у селянській родині. Підлітком був свідком жахливої трагедії, коли радянські партизани знищили їхнє село. Закінчив сім класів школи, а потім – армія. Спочатку відслужив авіаційним механіком на військових аеродромах чотири роки строкової, по тому – майже три десятки літ проносив мундир так званого надстроковика. Де тільки не доводилося йому служити, обслуговуючи легендарні радянські винищувачі МИГи: і в Казахстані, і під Ленінградом, і в Східній Німеччині, і в Польщі, і у Львові. На пенсію ж вийшов наприкінці сімдесятих, служачи на Кавказі, неподалік Тбілісі. У столиці Грузії зостався жити, але в 90-х Кавказ запалав кривавими війнами, тож Микола Никифорович вирішив повернутися в Україну – до Львова, де мешкали його дорослі діти. А згодом, коли сім’ї дітей поповнилися внуками й у помешканні стало тіснувато, згадав про малу батьківщину – невеличке сільце Лахвичі. Відремонтував стару батьківську хату, що стояла пусткою, й перебрався туди.
– Як вдалося побудувати в селі православний храм практично за власні кошти?
– Трагедія Лахвичів у роки війни зробила мене, як і багатьох односельчан, українським патріотом, і таким я зостаюся все своє життя. Були в мене гроші, які ще за радянських часів назбирав і встиг обміняти, як Союз лопнув, на долари. Ото за них і побудував.
– То тих радянських заощаджень вистачило і на недільну школу?
– Якби ж то! Я маю на ринку місце – торгую потрохи, то на зароблені гроші живу, а пенсію, яку складав кілька років, і використав на недільну школу.
– Незабаром Вам вісімдесят. Але на вигляд не скажеш…
– Я не захоплювався алкоголем, не палив ніколи, не цурався спорту. В сорок років навіть посів був четверте місце у полку з бігу. А головне, добре харчувався замолоду: в армії отримував льотно-технічний пайок, куди входили поживні й корисні для організму продукти.
– Побудували церкву, недільну школу, тепер можна і перепочити…
– Авжеж. Проте владика підкинув нову ідею: український православний монастир на Любешівщині. Самотужки, звичайно, такого будівництва не потягну, та осторонь не стоятиму.
Микола ШМИГІН,
Волинська область
Микола МАРЧИК
| Comments: |
