Вдома – жонатий, у санаторії – холостяк

Коли Алла тримала в руках омріяну путівку в ялтинський санаторій на березі моря, радості не було меж. Це єдиний шанс зустріти чоловіка: їй уже за тридцять, а на обрії жодного перспективного. Тим паче, одна знайома так за курортного вийшла заміж.

…В санаторії краєм ока помітила молодого мужчину – високий, стрункий, чорнявий, схожий на якогось голлівудського актора. Вона теж привернула його увагу. Підійшов, представився і запропонував послуги «екскурсовода»: мовляв, із тутешніми мальовничими місцями вже встиг ознайомитися. Тож наступного ранку вирушили дивитися кримські «візитки».

– Під час подорожі розповіли про себе, – пригадує Алла. – Я – що вчителька, незаміжня, він – що розлучений і має сина, якого нечасто дозволяє бачити колишня. Та найбільше мене вразила не поведінка жінки-стерви, а його незвичайна професія: льотчик-випробовувач. Думала, це ж яким сміливим і розумним треба бути! Словом, я закохалась по самі вуха, як школярка.

Алла та її кавалер тішилися лагідним сонцем, теплим морем, фотографуючись, не соромилися обійматися, цілуватися. Та дуже швидко збіг останній день відпочинку. Після прощальних слів Алла ще довго плакала в купе поїзда, дивлячись у вікно. Сусід, старенький чоловік, як батько, співчутливо погладив її по голівці:

– Не плач, дочко, курортні все обіцяють, та не все виконують…

Хоча з Олегом зідзвонювалися, переписувалися есемесками, щодня по кілька разів чула «люблю», «сумую», згадувала слова старенького. Бо за місяць часу Олег навіть і не обмовився про зустріч.

– Я дивувалась, адже живемо всього за двісті кілометрів – це ж не відстань для закоханих, – розмірковує Алла. – Коли заводила про це мову, в Олега знаходилась причина: то обов’язкові польоти, то служба, то вихідні з дитиною… Тому я вирішила зробити сюрприз: взяла квитки і сама поїхала до нього. Хоча домашньої адреси не мала, знала лише, що служить у військовій частині. Але хіба це перепона?

На вокзалі Алла взяла таксі. У чергового солдатика поцікавилася, як знайти такого-то Олега. І тут її ніби обухом по голові вдарили.

– А-а, вам потрібен наш завгосп? Так він пішов на обід. Он його будинок навпроти, – показав рукою через дорогу.

Алла стояла ошелешена: стоп! який завгосп?! Та зовнішні прикмети, роки – все сходилося. Ще перепитала – не було сумнівів, що Олег ніякий не льотчик, а звичайний прапорщик, завскладом. Все-таки попленталася до його будинку і присіла на лавочку. За тих півгодини, поки чекала, коли він вийде, перед очима, як кадри з кіно, пролетів весь курортний роман: знайомство, екскурсії, ночі…

Двері зашарпаного під’їзду нарешті відчинилися – і Алла побачила Олега: похнюпленого, у засмальцьованому армійському камуфляжі. А поряд з ним – огрядну тітку, яка голосно наказувала забрати дитину з садочка. В Алли зникло всяке бажання гукнути його: мрії про заміжжя з красенем-льотчиком (а вона цим вже марила!) лопнули, як мильні бульбашки. Тож, приїхавши додому, на запитання подруг відповідала: Олег був у відрядженні за кордоном, тому й не зустрілися. А собі дала слово: курортні романи не варто сприймати серйозно.

 

• Нравится
•