Донецькі радощі й печалі
Чому вболівальники покидали «Донбас арену» з опущеними головами
Безумовно, футбольна тема нині в Україні номер один. На кожному кроці серед чоловіків і навіть жінок тільки й говорять про рахунки, виграші і поразки. Особливий бум у містах, де проходять матчі Євро-2012. Але тут живуть не лише одним футболом. Зокрема й ті, хто приїхав повболівати на матчі.
Святині, шахти і вино
Нам повезло, бо друзі, котрі діставали квитки на футбол, зокрема Олександр Бриж (він бував на Волині) та його колеги, розробили і здійснили чудову культурну програму. У першу чергу ми ознайомилися з Донецьком. Місто надзвичайно красиве. Широкі проспекти, багато квітів, зелені, європейські споруди, чимало новобудов.
Цікава деталь. Якщо п’ять років тому на запитання (я тоді теж був у цьому місті) «чиї ці шикарні споруди» відповідали однозначно – «Ахметова», то тепер додають, скажімо, «молодшого Януковича, простого стоматолога», «Бориса Колесникова, звичайного віце-прем’єра»... Полку «бідняків» прибуває. Але загалом Донецьк за п’ять років явно помолодів, став більш європейським. До речі, спілкуючись з молодими людьми, ми провели міні-опитування: куди б вони хотіли увійти – у Євросоюз чи митний союз на чолі з Москвою. Троє однозначно орієнтуються на захід, один – не визначився.
А от Святогірськ вразив нас своєю величністю, воістину особливою святістю, красивими місцями, історичними та релігійними пам’ятками. Разом із провідником отцем Модестом ми пройшли печерами більше кілометра, вклонилися мощам святих, монахів, котрі творили тут благочестиві справи.
У Святогірській Лаврі добре знають і шанують нашого митрополита Ніфонта. Тут недавно побувала делегація депутатів з Волині. Загалом за рік ці святі місця відвідує понад півтора мільйона паломників.
– Ви хоч знаєте, що зараз відбувається чемпіонат Європи з футболу? – обережно запитую в отця Модеста.
– Доводилося чути. У мирському житті я був уболівальником «Шахтаря». Тепер нам цього робити не положено.
Ми помітили, що на Донеччині є і будується дуже багато храмів. Незважаючи на те, що комуністи завжди мали великий вплив, люди горнуться до Бога. Але в усіх містах і селах височать пам’ятники Леніну.
Наступного дня була екскурсія на Артемівський завод шампанських вин. Розташований він на глибині 80 метрів у глиноземних шахтах. Там постійна температура 10-12 градусів тепла. Дуже цікава технологія виробництва. В середньому шампанське вилежується півтора року. А видають на-гора щорічно сімнадцять мільйонів пляшок цього добра.
Та найбільше нас шокувало відвідування шахти. Не можу назвати, якої саме, бо керівництво дуже просило нічого не писати, оскільки пізніше будуть розбірки – і їм тоді не здобрувати.
Усе було по-справжньому: переодягнули нас у шахтарський одяг, спускалися в кліті, йшли до забою два з половиною кілометри. Під ногами чвакає, зверху капає. Підйоми, спуски. Нарешті добралися. Працював комбайн. Трудяться кріпильники, прохідники. Напівголі. Стоїть гуркіт, пил виїдає очі. Мені здається, якщо є пекло на землі, то воно саме там. І за все про все заробіток у шахтарів складає всього 3-4 тисячі гривень.
Ледь добрели назад до кліті, а якби ще довелося працювати?!
Жахлива буря та одинадцять спутаних бичків на полі
До Донецька туристів із Заходу приїхало мало: із Франції – одна тисяча, з Англії – півтори. Але радує те, що всі вболівальники мирно вживаються, не було жодного інциденту між фанатами.
У день футбольного матчу з французами із самого ранку Донецьк заполонили жовті футболки. Їх постійно збільшувалося і збільшувалося. Після обіду маленькими потічками вони потекли у бік «Донбас Арени». Зовсім незнайомі люди щиро віталися одні з одними, фотографувалися на згадку. До речі, ми тут зустріли чотирьох знайомих лучан. У місті панувала атмосфера дружелюбності, привітності і теплоти. У всіх на устах було одне питання: виграють наші чи ні? Бо ж так славно розбили шведів.
При вході на стадіон три кордони перевірок, обмацують від голови до п’ят. Нарешті ми на заповітних місцях «Донбас Арени». Обстановка зовсім не така, як на матчі Англія-Франція. Громовицею лунає «Ук-ра-ї-на! Ук-ра-ї-на!..» Невже така сила, такий дух не здолає противника?
Нарешті команди на полі. Над стадіоном звучить «Марсельєза» – гімн Франції. Раптом – видалося чи ні? – мелодія завмирає, потім поновлюється. І нарешті «Ще не вмерла Україна…» Спазми стискають горло, на очі накочуються сльози. Дуже важко співати, бо хвилювання перехоплює подих. Звичайно, це не те, що у Львові, та все одно потрясаюче.
Команди зіграли кілька хвилин – і тут вдарив грім, дощ линув, як з відра, небо розкраяла блискавка. О, що це? Суддя веде команди у роздягальню. Усі в шоці. Такого не було жодного разу в історії чемпіонатів Європи. І тут розігралася така буря! Хоч над трибунами накриття, але дощ розігнав півстадіону. До речі, стихія того вечора наробила біди і в самому Донецьку.
Матч поновився через годину. Гра нашої команди насторожила, здивувала, розчарувала. Не було і натяку на ту самовідданість, яку демонстрували наші збірники у грі зі шведами. Чи вони перегоріли, чи не відновилися, чи злякалися? Були якісь мляві, незібрані, давали французам приймати м’яч, не боролися, дуже багато помилялися.
У перерві сусід із Закарпаття спересердя вигукнув:
– Не команда, а одинадцять спутаних бичків на полі!
Я почав заспокоювати, мовляв, не все ще втрачено, може, то їм буря зашкодила.
– Поганому танцюристу завжди щось заважає, – не вгавав сусід по лаві. – Я ото їхав півтори тисячі кілометрів, щоб дивитися на оцю ганьбу. Получать вони зараз парочку плюх.
Чи то закарпатець накаркав, чи ще щось зашкодило, тільки наші справді продули.
Виходили люди зі стадіону понуро, з опущеними головами, на душі було гірко і незатишно. Соромно за таку гру, за наших хлопців. Хай би й програли, але ж не так безвольно, блідо, сіро.
Ану признавайтеся: хто не дає донеччанам говорити рідною мовою?!
Перебуваючи у столиці Донбасу, ми зустрілися з нашим земляком, головою обласної ради Андрієм Федоруком, взяли інтерв’ю. Доки у верхах закликають «Схід і Захід – разом», ми вже давно це робимо.
А загалом у ці дні в Донецьку спека стоїть неймовірна – 35-40 градусів. У місті дихати просто неможливо. Вкотре переконався, як то добре мати хороших друзів. Несподівано на поміч прийшов колега з Маріуполя Микола Токарський, редактор міської газети «Приазовский рабочий», який покликав у свій рідний край.
Тут височать такі гіганти індустрії як «Азовсталь», металургійний комбінат Ілліча. Відчуваєш себе малюсіньким, дрібнюсіньким, ну геть мурашкою. Труби постійно димлять. У Маріуполі проживає майже півмільйона жителів. Микола Миколайович провів нам оглядову екскурсію і швиденько повіз за місто до моря. Спочатку ми заїхали на Білосарайську косу, котра на дванадцять кілометрів врізується у море. Тут найцікавішим об’єктом є, звичайно, маяк, котрий був побудований у 1835 році. Вид з нього на море потрясаючий. Саме обладнання викликає непідробний інтерес. Лінзи, наприклад, встановлювали французи ще в позаминулому столітті, і досі вони успішно служать. Черговий по маяку, мій тезка Женя, жаліється, що мало виділяють коштів на його обслуговування. Якщо раніше тут стояла лампочка в один кіловат, то тепер всього у п’ятнадцять ватів. Але все одно світло маяка видно за 22 кілометри.
Потім ми заскочили у Ялту. Так, так – це не описка. Виявляється, біля Маріуполя є своя Ялта. Коли у кінці вісімнадцятого століття Катерина Друга переселяла греків з Кримського півострова у ці краї, то вони привезли з собою і свої назви.
А ми оселилися на три дні у будинку відпочинку у селі Урзуф, очевидно, предки прибули сюди з Гурзуфа. Море тут чудове, люди привітні. Отож, набиралися сил, як наші футболісти перед матчем з Англією.
Мою увагу привернув один лозунг з логотипом Партії регіонів: «Мы хотим говорить на родном языке». Висить він на дошці оголошень. Оглянувся довкола – ніде не видно бандерівця зі шмайсером, який би змушував когось говорити державною мовою. Люди відпочивають, гуляють, розмовляють, якими хочуть мовами. Скільки ж то розуму треба, щоб отакі тупі заклики вішати?
Взагалі, прекрасна сторона – Донеччина. І я вдячний долі, моїм щирим друзям, футболу, що вдалося її побачити.
А футбольний матч Україна – Англія порадував грою, та не результатом. На цей раз наші хлопці вже розпутались, грали набагато краще. Дуже-дуже старалися. На жаль, так нічого і не вийшло. Допоміг англійцям і суддя… Але, як би там не було, ця поразка свідчить про рівень нашого футболу. Насправді вище голови не стрибнеш. Наша команда попрощалася з Євро, але свято футболу продовжується, і ми щасливі, що стали його учасниками.
Євген ХОТИМЧУК,
спецкор «Вісника+К»,
Донецьк – Маріуполь – Луцьк
| Comments: |
