На містку закоханих… із чужою нареченою

Наприкінці грудня я повернувся з військової служби. Оскільки до армії закінчив педінститут, але їхати за розподілом не захотів, обравши натомість солдатщину, мусив починати пошуки вчительської вакансії з нуля.

Вона і знайшлась – у таких собі Тукальцях.

***

Село те було далеченько від міста, тож мусив наймати помешкання.

Кімнату мені знайшли в будинку місцевого агронома. Його жінка завідувала дитсадком, там працювала вихователькою і їхня найменша дочка Фаїна. У них було ще дві старші доньки, вже заміжні, збиралися віддавати навесні і Фаїну.

Як недавній солдат, котрий півтора року томився без дівочого товариства, я мусив надолужувати згаяне, тому будь-яка молода особа в спідниці не минала мого інтересу. Звичайно, промацував поглядами і Фаїну. Та не більше, знаючи, що дівчина «зайнята».

Минали дні, я втягнувся в шкільний процес, а на березневі канікули відпросився на тиждень додому. Одного дня, вештаючись пообідньої пори містом, здибав у центрі Фаїну. Знічев’я ми розговорились, а що стояли якраз біля кафе «Ласунка», то якось само собою я запропонував зайти туди.

У мене і в думках не було на щось сподіватися, запрошуючи дівчину на каву, а на що розраховувала вона, не задумувався – очевидно, вбити час до автобуса в Тукальці, який відходив увечері.

Фаїна приїжджала на семінар вихователів, про що і розповідала, ласуючи морозивом.

Дивина, подумав я несподівано, зустрівшись ненароком поглядом із Фаїною, котра облизнула губи кінчиком язика. Майже два місяці прожив з нею під одним дахом, а й досі не помічав, що в неї блакитні очі. Ні, все-таки шкода, що вона виходить заміж. Ніби відчувши мій настрій, дівчина злегка зашарілась і відвела погляд.

Після кафе правила чемності вимагали з дівчиною попрощатись. Але я бачив, що Фаїні цього не хочеться. Сонячний весняний день розпалював у грудях відповідний настрій.

Ми попрямували у міський парк. Тут було ще по-осінньому чорно й сіро, та все одно відчувався духмяний запах весни, а залиті сонцем алеї дихали теплом. Ми зайшли вглиб і зупинилися на місточку з дерев’яними перилами, прокладеному через маленьку річку.

– А знаєш, як цей місток називають? – запитав я Фаїну.

– Ні.

– Місток закоханих. Кажуть, якщо хлопець із дівчиною тут постоять, то їхні почуття зміцніють.

– Справді? – зашарівшись, зиркнула спідлоба. – То нам негоже тут стояти.

– Так, я і забув, що ти виходиш заміж.

– А я і сама забула, – мовила вона, зітхаючи.

– Чому ти зітхаєш?

– Ця наша зустріч – навіщось же вона відбулася?

– Це просто весна, – сказав я й узяв її за руку.

– Чому ти раніше не приїхав у наше село? Хоча б на кілька місяців раніше! – Фаїна прилинула мене.

Серце моє завмерло, а під грудьми солодко залоскотало, ніби якийсь пустун водив там пір’їнкою.

– Ходімо, – гладячи її світлі коси, мовив пошепки.

– Куди?

– Тут неподалік є альтанка.

Поцілунки Фаїни були жагучі й терпкі, як ожиновий сік.

– Чому ти не приїхав до нас раніше?.. – все шепотіла вона.

– А що б це змінило?

– Я б не заручилася і була б тепер вільною…

***

До кінця канікул я не приїжджав у село. Несподівана зустріч із Фаїною вносила у моє тамтешнє життя відчутні корективи, що вимагали певної позиції та поведінки. Відбивати чужу наречену зовсім не входило в плани. До її весілля залишалося два місяці, і нам випадало прожити цей проміжок часу занадто близько одне від одного.

Побачилися ми першого ж дня, за вечерею. На диво, Фаїна вела себе, як і раніше, цнотливою зарученою дівчиною, навіть жодним поглядом, прихованим від батьків, не подала взнаки, що між нами є тепер щось спільне. Я подумав, що вона усвідомила свою помилку, свою мимовільну слабкість, навіяну весняним сонцем, тож усе і далі піде так, як і раніше. Це мене водночас і заспокоїло, і засмутило. Після того, що сталося між нами в альтанці, хотілося, щоб дівчина бодай частково належала мені.

Та всі мої прикрощі незабаром розвіялися: серед ночі я пробудився від лоскоту під носом. Розплющив очі, проте було темно, і я не побачив, але відчув, що це Фаїна. Вона була в самій лишень шовковій комбінації, гаряче пругке тіло під якою здригалося від надмірного збудження. Фаїна пірнула під мою ковдру, і ми полинули з нею в інші світи.

Так повторювалося майже щоночі. Я з нетерпінням очікував її приходу, але після любощів так само чекав, щоб вона швидше йшла до себе. Відчуття якогось великого гріха, який ми чинимо, викликало в моїй душі неспокій, почуття вини. Боявся, щоб батьки не застукали нас у ліжку. Як би я зміг їм поглянути в очі? Я ж усе-таки вчитель, за мірками суспільної думки – людина високоморальних принципів.

***

Весілля Фаїни з Дмитром мало відбутися в останню суботу травня. Наречений її був із сусіднього села та ще й навчався в інституті, так що я його, крім як на фотографії, що стояла за склом у серванті у Фаїниній кімнаті, ще ні разу не бачив. Та й ту вона, як почала приходити до мене в ліжко, заховала.

Він мав приїхати за день до весілля, тобто в четвер. Про це мені сказала Фаїна вночі, напередодні приїзду.

– Ця наша ніч остання, – сумно прошепотіла після палкіших, ніж у попередні рази любощів. – Хіба якщо… – але не договорила. Може, паузу зробила спеціально, щоб перепитав, чому. Але я мовчав. Остання то остання. До цього йшло.

– То що, остання? – знову повторила.

– Як хочеш, – відповів я.

Фаїна заплакала, підвелась і пішла до себе.

Я довго не міг заснути, почуваючись дитиною, у якої забрали іграшку. Не полегшало і вранці. Хотілося якнайшвидше звідси втекти, проте пішов до школи, бо до відпустки було ще кілька тижнів. Та й на весіллі обіцяв і батькам, і їй самій побути. Навіщо мені те весілля здалося, не знав, але обіцянки старався завжди виконувати.

Після школи я допомагав лаштувати весільного намета. Робота витіснила думки про Фаїну та й не було її вдома, а коли не з’явилася й увечері, й на ніч, у грудях мені щось неприємно шкрябнуло.

Побачив її в п’ятницю після обіду. Я читав газету у своїй кімнаті, як двері рвучко розчахнулись – і Фаїна впурхнула в білій весільній сукні.

– Як тобі плаття? – весело крутнулася на одній нозі.

– Гарне, – кисло сказав я, відклавши газету.

– А я в ньому?

– Ви пасуєте одне одному.

– Не обманюєш? – Фаїна підійшла до мене і раптом упала навколішки, обхопивши руками мої коліна, поклала на них голову.

– Що ти робиш? – я спробував її звести, але не зміг.

Врешті підвела на мене очі. Витримати її погляд було не під силу.

– Скажи, що ти мене любиш – і весілля завтра не буде!.. – промовила так пристрасно, що по спині моїй забігали мурашки.

Я мовчав.

– Не мовчи! – просила Фаїна. – Скажи одне-єдине слово: так чи ні!

На моє щастя, її хтось покликав.

– Я прийду по відповідь вночі, – мовила, йдучи. – Чуєш, прийду…

Ночі я чекати не став: зібрав свої речі в сумку й, діждавшись нагоди, виліз надвір через вікно. Наче злодій, скрадаючись, пробрався на вулицю й почимчикував із села.

***

Фаїну відтоді не бачив багато років: у Тукальці більше не повернувся, знайшовши роботу в місті. А зустрів її випадково на автостанції, чекаючи автобуса, яким діставався в сільську школу на семінар учителів історії: йшла з малим хлопчиком, якого тримала за ручку. Мене вона не помітила, не наважився і я її окликнути. Мимохіть погляд ковзнув униз і зупинився на личку малюка. Терпким жаром обдало мене з ніг до голови: то був шестирічний я…

Ігор Славич

 

• Нравится
•