Бандерівець 40 літ зберігав листівки у мурашнику, а пістоля здав торік
На долю Ігоря Савоша із села Городно Любомльського району випали великі випробування. Його мала батьківщина - село Кіззя на Любомльщині, якого вже нема на карті України.
- В роки війни майже всі жителі села були в УПА, - розповідає Ігор Ананійович. - Кого розстріляли, хто виїхав - отак і пропало село. Я, коли одружився, також залишив цей край і перебрався в Городно, бо совєти, коли прийшли, забирали в колгосп все, що могли. Хоча нас спочатку не чіпали, бо моя мама була секретарем сільської ради.
Визволителі, які прийшли в 1939 році, конфіскували в поляків дві фури зброї. Одних - заслали на каторгу, а інші встигли втекти в Польщу. Нова влада понавозила в село багато краму, особливо вина. Відкрила школу.
- А коли почалася війна з німцями, то, звичайно, село представники влади покинули. А в нас квартирувався уповноважений, то сказав моїй матері, щоб продавала худобу та дещо дітям купила. Бо, мовляв, як прийдуть другі совєти, то вигребуть і те, що зосталося, - продовжує розповідь Ігор Ананійович. - Тож і не дивно, що чимало хлопців поповнило у роки війни молодіжну організацію УПА. У нас по лісах ще в 1948 році стояли сотні УПА, діяли бандерівські школи. Щоб протистояти цьому, влада створила винищувальний батальйон. Пам'ятаю, як прочісували ліси, не один воїн УПА там знайшов вічний спочинок. Але найстрашніше, коли в твоє середовище потрапляє зрадник. Один такий і в нас був, із місцевих. Щоб завоювати довіру, він власноруч… розстріляв свого дядька, який добровільно записався у колгосп. І кілька літ вдало доносив на хлопців.
Арештували Ігоря Савоша у 1951 році. В катівні у Любомлі спочатку схиляли до співпраці. Обіцяли золоті гори для сім'ї і йому, якщо він служитиме владі - повернеться до бандерівців та розповідатиме про їхні дії "кому потрібно". Але хлопець у свої вісімнадцять відмовився від такої співпраці.
- Мені дали вищу міру із заміною на 25 років таборів суворого режиму.
Крім того, п'ять років після цього я ще мав перебувати під наглядом, - спокійно говорить про ті події Ігор Савош. - Покарання відбував у Комі АРСР - в Інті. Мені дали номер Г-345. Одягли в робу, куфайку, на ноги - калоші з машинних шин. Працював на шахті.
Потепління настало після смерті Сталіна. З кожним місяцем режим ставав не таким суворим. З каторжан зняли номери, подбали про культурну програму - привезли для перегляду фільми, забезпечили книгами. До речі, чимало видань Ігор Ананійович привіз у рідні краї із заслання, бо завжди любив читати. А ще має чимало фотографій з тих часів. На одній із них - молоді люди за столом і підпис: "Свят-вечір, Інта, 1956 рік. Табір №32, барак 25". Повернувся Ігор Савош додому тільки в 1958 році. Вирішив влаштуватися на роботу на шахті у Нововолинську. Однак через те, що не хотіли прописувати, довелося повернутися додому.
- А тут якраз у Городні знайшов дівчину, тож вирішили одружитися, - пригадує чоловік. - Поїхали на заробітки на схід України, заробили грошей і зерна, то цілу зиму тільки весілля справляли: то мені, то двом сестрам.
Подружжя виховало двох дочок і сина. Чоловік у колгоспі пас худобу, працював лісорубом. Згодилися і музичні здібності: Ананійович не на одному весіллі вигравав на кларнеті, гармошці та скрипці. І нині дідусь жвавий, має багато друзів, спілкується з побратимами, навіть брав участь у марші колишніх вояків УПА, що проходив у Києві.
А у 1998 році Ігор Савош вирішив встановити патріотам України, які полягли в навколишніх лісах, пам'ятник. Окрім нього, до справи взялися Володимир Мельничук із села Руда та Іван Васейко з Підгороддя Любомльського району.
- Вирішили встановити цей пам'ятник біля іншого, спорудженого як пам'ять про тих воїнів, які загинули в роки Великої Вітчизняної війни. Там і кози, і овечки не раз паслися, тож хотілося це місце облагородити. Однак нам не дали здійснити задумане комуністи. Тож ми перенесли пам'ятник на сільське кладовище. Зібрали по лісах кістки кількох наших хлопців, склали в труну, насипали на могилу землі, яку я привіз із Крут.
Ще один згодом спорудили і в центрі села. Тепер комплекс огороджений, доглянутий. А поряд, за сприяння архієпископа Варфоломія, який родом із Городна, виріс гарний храм. Ігор Савош каже, що молодь має пам'ятати про ті події. І не забувати, скільки крові пролито на цих землях.
А свою схованку, де сховав у 1950 році перед арештом цінні для себе книги, зброю, листівки, відкрив лишень через 40 літ - у 1990-му. Заховав усе надійно в… мурашнику. Залізна бочечка не розсипалася, а відтак і все, що в ній було. Деякі експонати поповнили Любомльський краєзнавчий музей, а деякі навіть поїхали до США.
Марія ДУБУК,
Волинська область
Фото автора
| Comments: |
