Чоловікових коханок пригощала обідами

– І що то за світ настав: аби посварилися, зразу розводитися, – бурчала тітка Христина, дивлячись на зажурену Оксану. – Що ти хочеш із Романа? Роботящий, негулящий, тебе не матюкає, ну, вип’є коли з хлопцями, але гроші до хати приносить. Не мають тепер жінки терпіння, самі не знають, що хочуть, дуже вже рівноправними стали і командувати люблять. Так добра не буде.

Оксана хотіла заперечити своїй тітці, до якої завжди ходила за порадою:

– У нього тільки робота, телевізор і…

– А тобі що треба, по театрах ходити чи на подіуми має тебе водити? Маєш подругу Галю, от і йдіть з нею, куди заманеться. А він наробиться, то й полежати хоче, – стояла на своєму жінка. – Ти Надю, колишню мою сусідку, пам’ятаєш? Це свята жінка була, і за її смиренність як дітям усім у житті поталанило…

***

– Коли ми поселилися з чоловіком у нову квартиру, то Надя із сім’єю у тому будинку вже жила, – розпочала свої спогади тітка Христина. – Гарна, видна жінка була, а чоловік же їй попав такий гулящий, що не доведи, Господи. І не дивився, що мають трійко дітей. Але в хаті у них завжди був спокій, порядок, малеча доглянута. Вони й не здогадувалися, що мама з татом не живе, а мучиться. Надя при них ніколи з ним не сварилася і говорила дітям про батька тільки добре. Коли ми з нею ближче познайомилися, то, бувало, прийде до мене, поплачеться, бо знала, що я ні перед ким про неї язиком не плескатиму. Навіть я колись не втрималася і кажу: «Та покинь ти його, повертайся до батьків (а вона родом із Чернівців була), і разом дітей на ноги поставите». «І що мої діти при живому батькові сиротами будуть? Не хочу такого щастя їм, краще потерплю. Може, він одумається», – почула від неї.

І терпіла. А він не тільки не одумався, а геть здурів. Ото як почалася перестройка, став директором заводу, гроші появилися, і він тих коханок, як сорочки міняв. Та якби це робив на стороні, а то ж обнаглів і почав до хати привозити на обід. Діти в школі чи деінде на якихось заняттях, а як інколи застануть яку в хаті, то Надя казала, що це її подруга з татом заїхала. Вона ще їм обід готувала і пригощала! Ото б тобі такого чоловіка…

– Дурна вона. Я б такого не потерпіла! – аж засіпалася Оксана.

– Де там тобі терпіти! Ти в нас горда. А вона терпіла. Донька найстарша якось здивовано її запитала: «Мамо, та скільки в тебе тих подруг?» «Ну, тепер, коли тато директор, усі подругами хочуть бути, бо всім щось треба», – викрутилася Надя. Добре, що там люди непогані жили і не тикали їй та дітям межі очі цим гадом. А як інакше його назвати? Але Бог усе бачить і все на свої місця розставить, лише час треба.

***

Якось, коли її чоловік поїхав у відрядження, вона до мене зайшла і сумно так каже: «Тьотю, щось мені на душі не спо-кійно, хоч би з Іваном чого не сталося». От, нерозумна, подумала я тоді, було б за кого переживати. А десь під вечір Надя забігла й попросила наглянути за дітьми, бо їй сповістили, що чоловік потрапив у аварію і тепер в лікарні у дуже важкому стані. А він, думаєш, у відрядження їздив? До коханки поперся в інше місто. І так гнався, що ледь не розбився. Але то Бог так дав йому живим залишитися, аби зрозумів, чого заслужив. Пролежав в лікарні десь місяць, і додому його привезли. З ліжка піднятися не міг. Думаєш, мо’ котрась з коханок запитала про здоров’я? Жодна не згадала, хоча знали Надю і в хаті у неї не раз були, тішачись тим, що її чоловік їх так ублажає. А кому каліка і без грошей потрібен? Але Надя його, як малу дитину, гляділа і ніколи не обмовилася про те, скільки горя він їй завдав. Не раз бачила, як він плакав. Не раз їй руки цілував і говорив: «Прости…» Навіть, окаянний, висповідався. Таки дійшло до його дурної голови, як життя своє і Надіне перевів. І через що? Бо своїй матні ради не міг дати. Півроку пролежав бідолаха і помер, лікарі казали, що довго не буде мучитися.

***

– Поховала його Надя як годиться, – продовжувала тітка, а Оксана аж притихла, чекаючи розв’язки у цій драмі. – Доньку і двоє синів вивчила, а головне, виховала їх людьми. Таких дітей, як у неї, треба пошукати! Розумні, людяні, добрі. У всіх хороші сім’ї, в достатку живуть, а що вже свою маму шанують! Тепер здогадуються, що то за «подруги» до них вчащали, але на батька не тримають зла, бо любили його. Тим більше, що Надя і тепер не нарікає на покійного чоловіка. Молиться за його грішну душу…

А років п’ять тому діти вмовили її поїхати підлікуватися у санаторій в Трускавець – нерви дали про себе знати, зі шлунком у неї були проблеми. Надя там познайомилася з вдівцем. Він до неї дзвонив, а якось напросився в гості. Жінка не наважувалася на таке, бо незручно було перед рідними. Але чоловік трапився завзятим і таки сам приїхав на вихідні. Діти й не довідалися про це. А коли об’явився наступного разу, донька з ним познайомилася, згодом і сини. Дітям цей веселий чоловік сподобався, і вони делікатно натякнули мамі, чому б їй з ним не зійтися. Мовляв, їм спокійніше буде, адже жити до когось з них не хотіла йти.

Тепер Надя з Федором живуть разом. Його діти (син і донька) і її разом проводять свята. Коли дивлюся на неї, рідко, але провідую, не натішуся. Хтось наживеться замолоду, а комусь Бог старість хорошу дасть. Надя своїм терпінням заслужила щастя не тільки собі, а й своїм кровинкам. А теперішні батьки хіба задумуються про те, що вони теж творять долю своїм дітям? Так що, не нарікай на свого Романа. Ти до нього з любов’ю, з ласкою і, дивись, він теж виправиться, бо ж не камінний.

– Ой, тьоть, чому ви мені це раніше не розказали? Мабуть, про дурне думаю, бо й справді прискіпуюся, коли треба і не треба.

– А нащо чужу біду всім знати? І ти її на себе не накликай.

Олеся ХАРЧУК

• Нравится
•