«Тут сиділа і звідси йде на розстріл Олена Теліга»
Видряпала на стіні камери 70 років тому українська поетеса
22 лютого 1942 року обірвалося життя талановитої української поетеси, тодішнього голови Спілки письменників України Олени Теліги. Останнє з її відомих прижиттєвих свідчень – це тризуб, видряпаний руками на стіні гестапівської катівні, та напис: «Тут сиділа і звідси йде на розстріл Олена Теліга». Слід 35-річної українки загубився у горезвісному Бабиному Яру, де фашисти розстріляли мирний люд.
Тоді, у 1942 році, видати збірку Олени Теліги заповзявся професор Баранівський, однак загинув у бою. Втім, усі документи та рукописи, які були при ньому, не пропали, а потрапили до командувача УПА Тараса Бульби-Боровця. Той також розпорядився, щоб віднайти можливість для друку віршів Теліги. Таким чином рукопис передали Олегу Ждановичу, котрий і мав втілити задумане. Але Жданович потрапляє до фашистського концтабору. До його честі, він не тільки витримав усі болі та поневіряння, але й зберіг дорогоцінний рукопис, який у 1946 році нарешті став книжкою. Але це видання, як і подальші, було здійснене за межами України. І лише у 1992 році на теренах України з’явилася перша збірка поетичних творів Олени Теліги «Найгостріше слово – Україна», названа за рядком одного з віршів. Вийшла символічно у місті Рівному, де поетеса перебувала на початку війни та співпрацювала з газетою «Волинь».
Поряд із творами Олени Теліги до нашого часу також дійшли її автобіографічні нотатки, в яких вона, зокрема, зазначає, що «спочатку моїм товариством були «істинно русскіє люді», адже вона з батьками мешкала у Петрограді. Але родина Шовгенових переїжджає до Києва. Батько Олени займає досить високий пост міністра в уряді Української Народної Республіки. Світосприйняття майбутньої української поетеси також зазнає змін. Про це Олена Іванівна повідала Уласові Самчукові: «Це було на великому балю у залях Народного дому, що його улаштував якийсь добродійний комітет російських монархістів. Я була тоді у товаристві блискучих кавалерів, ми сиділи при столику і пили вино. Невідомо хто і невідомо з якого приводу почав говорити про нашу мову за всіма відомими «залізяку на пузяку», «собачий язик», «мордописня»… Всі з того реготалися… А я враз почула у собі гострий протест… вдарила кулаком по столу і обурено крикнула: «Ви хами! Та собача мова – моя мова! Мова мого батька і моєї матері! І я вас більше не хочу знати!» Згодом Шовгенови змушені емігрувати до Польщі.
Коли розпочалася війна, націоналісти створювали так звані похідні групи, які переходили слідом за німцями кордон. У складі однієї з таких груп була і Олена Теліга. З вересня 1941 року вона співпрацює у Рівному із газетою «Волинь», яку видавав Степан Скрипник (майбутній патріарх Мстислав), а редагував прозаїк Улас Самчук. Публікує Теліга в основному публіцистичні та поетичні твори, в яких таїлася неприязнь як до більшовицького режиму, так і до фашистського. Німці це помітили ще у Рівному, однак дали змогу переїхати поетесі до Києва.
За декілька місяців перебування у столиці вона зуміла значно активізувати літературно-творчий процес. Особливо – коли очолила Спілку письменників України. До Олени Теліги щоденно приходять десятки голодних та померзлих письменників, критиків, професорів за порадою та допомогою. А допомогти матеріально їм вона не мала чим, сама бідувала. Віддавала свої гроші, добивалася якихось гонорарів, позичок, обідів. Більше того, у вкрай несприятливих фінансових та політичних умовах Теліга береться за редагування літературного тижневика «Литаври», який відстоював національні ідеї.
9 лютого 1942 року голову Спілки письменників попередили, щоб вона не йшла до спілчанського будинку, адже там німці зробили засідку та арештували всіх присутніх. Але вона пішла. Прилучившись до арештантів, Олена підбадьорювала колег, переконувала, що невдовзі усіх звільнять. На допитах трималася стійко, вигороджувала заарештованих. Натомість розуміла, що приречена на загибель. Коли стратили її чоловіка Михайла, Олена, перебуваючи у тюремній камері, видряпала на стіні символічні слова: «Тут сиділа і звідси йде на розстріл Олена Теліга». А зверху над словами ще один символ – тризуб.
Розстріляли поетесу у Бабиному Яру. Опісля на довгі десятиліття при тоталітарному режимі усіляко замовчувалося її ім’я.
Сергій НОВАК,
Рівненська область
Олена Теліга
| Comments: |
