На різдво колядники врятували господиню

Із вагона поїзда виднілися осиротілі поля: одні спочивали після врожаю, який щедро віддали людям восени, а інші, зарослі від бур’янів, неторкані людською рукою, сумували, що нікому не потрібні. Втомлена земля хотіла снігу, щоб вкритися товстою пухкою ковдрою і відпочити. А його нема… Вже й Різдво, а снігом і не пахне: то мжичкою задріботить з неба, то туман окутає простори – і це у січні!

Василь їхав додому на свята. Не був довгих вісім років. Все клопоти не давали вирватися в Україну, адже роботу мав хорошу, дорожив нею, працював, бувало, й у вихідні, а коли йшов у відпустку, обов’язково з дружиною та дітьми їхав десь відпочивати. Він дуже любив двох своїх синів і доньку, все казав: «Чого я не мав, нехай вони мають… Я ніде в дитинстві не був, то нехай хоч діти світ побачать…» Але про деякі моменти зі свого босоногого дитинства Василь все ж добре пам’ятав. Коли він про них згадував, серце наливалося теплом, на вустах з’являлася посмішка…

…У батьків їх було аж восьмеро. Не розкошували, але й не бідували, бо мали корову, завжди тримали свині, кури-гуси. І навіть коня! Хоча не раз приходив у хату прокурор і казав: «Коня тримати не можна…» Батько спересердя кидав шапку в землю і казав: «То вбийте мене за нього. Але я його не продам…»

Це були ті часи, коли родина збиралася разом на великі свята. А коли у когось робилась свіжина, весь куток сходився на вечерю. Із наїдків – свіжі жирні шкварки і відварені реберця, добряче приперчені. А ще квашена капуста. Не обходилося і без самогону із старого літрового графина.

Коли починався Різдвяний піст, мама ховала сало у велику скриню і, сміючись, казала: «Ключ викидаю у долину, під кригу… Тож будемо їсти картопельку та огірочки». Василь до одинадцятого класу вірив, що той ключ від сала схований у водоймі. Зате у Святвечір й Різдво хату наповнювали такі пахощі… Із каструлі з жиром діставалася ковбаса, «пальцем пхана». Мама варила цілий казан холодцю, пекла смачнющі пироги з маком, а на додачу, до холодцю, ще й з квасолею – такі великі, що ледь вміщалися на Василеву долоню. Клала їх ненька на капустяний листок. З розпашілої печі випливали такі лоскотливі нотки ароматів, що можна було проковтнути язика. Але Василь терпів, поглядаючи на старий образ в кутку кімнати. Йому, малому, здавалося, що святий Миколай обов’язково побачить, якщо він вхопить той смачний пиріг. І він стійко витримував піст. Ще задовго до Різдва дітвора з вулиці збиралася в хаті Василя і розучувала колядки. Чим старшими ставали, тим соліднішими були їхні піснеспіви, в яких прославляли народження Дитяти. Із отих «Коляд-коляд-колядниця, добра з маком паляниця…» вони перейшли до колядок на кілька куплетів, а згодом і до маленького Різдвяного дійства. Атрибутом колядників завжди була восьмикутна зірка.

…Ой, які то були часи! Пригадуючи їх, серце Василя стукотіло сильніше. Він ніколи не забуде тих хурделиць, які кружляли, наче у хмільному танку, напередодні свят. Ні, тоді таки грудень робив із землі груду, а січень сік в обличчя снігом, морозом. З неба сипало так, ніби якась недоладна баба витрушувала напірник зі старим гусячим пухом. Сипало, сипало – і дивись, на ранок у шибку заглядала велика кучугура збитого, покритого змерзлою кірочкою снігу. Василь вибігав на вулицю і, о диво!, не провалювався через снігову товщу.

Навіть сніг, хурделиця і мороз під мінус 25 не зупиняли дітлахів піти поколядувати. Вони взували валянки, вивертали батьківські кожухи, брали зірку, яку прикрашали вирізаними з листівок квіточками, сніжинками, вставляли всередину палаючу свічку і вирушали до сусідських хат, потім на іншу вулицю – і за якісь дві-три години обходили майже все село. Одні кидали малим у торбу копійки, інші розщедрювалися на карбованця. От тільки баба Груня гнала їх з подвір’я. Вона жила сама, родичів у селі не мала, діти мешкали аж у Владивостоці. Мабуть, через це жінка усамітнилася і дещо обізлилася на світ. Але малий Василько з друзями не минали і її хатини, сподіваючись на щедрість. Ставши під вікно, бачили, як баба господарювала на кухні. Вони вигукували: «Пане-господарю, чи можна заколядувати…» Груня, вдаючи, що не розчула, виходила в іншу кімнату. Малі мандрівники, спересердя обізвавши бабу «жаднюгою», по великих заметах снігу крокували далі. Закінчували колядники завжди у хаті Василя. Висипали з полотняної торбини на стіл свої чесні заробітки: копійки жовті й білі, карбованці, цукерки і бублики, печиво, і навіть виймали згорток пиріжків. Все ділилося порівну…

Потім було 14 січня – святого Василя. Тоді друзів-дітлахів у гості запрошувала мама Василька, бо в сина – День ангела. Вона накривала стіл і пригощала їх. Проходив рік – і все повторювалося: знову діти йшли знайомими вулицями, колядували. Того пам’ятного для Василя року сніг випав ще в листопаді, морози добряче дошкуляли. Але на те й зима, казали старші люди. Багато снігу – на врожай, морозить нині – буде тепленьке літо.

…І знову діти на подвір’ї Груні. Підійшли до вікна, гукнули, щоб дозволила поколядувати. Бурчання «Ідіть геть!» не почули. Тож притулилися обличчями до холодного скла і побачили, що баба лежить… на підлозі. До хати зайти не наважилися, тож чимдуж побігли до Василевих батьків: «Мамо, тату, баба Грунька вмерла…» Ганна та Іван, нашвидкуруч накинувши вовняні жилети, побігли до сусідської хати. Добре, що двері були не на замку. Бабуся лежала на підлозі, похрипуючи. Сусідам відлягло від серця – жива. Підняли стареньку, торкнулися лоба – аж горить. Поклали на ліжко. Іван побіг за медичкою, а Ганна наказала дітям принести з дому мед, багно, липу, калину. Заварила чаю, і коли баба відкрила очі, почала відпоювати стареньку. Того вечора у хаті Василя ніхто за стіл не сідав, усі клопоталися біля відлюдькуватої сусідки. Сільський медик, оглянувши хвору, сказала, що запалення легень немає, але грип її скосив. Догляд, тепло, багато пити, приймати ліки – і все минеться. Хто доглядатиме? Звичайно, допомогти погодилася Ганна. На ніч напалювала їй грубку, прибирала в хаті. Зранку приносила Груньці щось гаряченьке: то буль-йончик, то супчик, то капусняк із сушеними грибами. Варила різні трави, додавала до них меду, бо мали невеличку пасіку. Обідати старенькій приносив Василько, бо якраз був на канікулах. Ввечері опікувалася нею знову ж Ганна: мила, переодягала, знову годувала-поїла… І через тиждень баба стала на ноги. Навіть подружилася з Ганною та Іваном. Вони почали запрошувати її в гості: то на свіжину, то на свята. А вона бідкалася, що ніяк не може з того Владивостока докликатися дітей – геть відреклися від матері. Листи пишуть, обіцяють – та тільки й того. Дивлячись, як в інших одне до одного туляться, вона аж позаздрила сельчанам.

– Нічо, бабо, до нас приходьте… Бачите, як у нас весело? Он мама каже, що від нашого крику в неї голова пухне, – казав Василько. І баба, пустивши сльозу борозенкою по обличчі, вийняла з-за пазухи згорток. Дістала з нього кілька десятків карбованців, простягла хлопцеві:

– На, дитино. То за всі непроколядовані роки. А ще ти мене спас… Гарні в тебе діти, Ганно. Сердешні…

Після того року колядники вже сміливо йшли до Груньки в хату. Вона їх частувала пирогами із сушеними яблуками й грушами, давала на дорогу запити узваром. І обов’язково кидала в торбину кілька карбованців.

…Василя повернула до реальності провідник поїзда: «Ваша зупинка, шановний…» Він вийшов на перон – до села два кілометри. Додому, додому… Його чекають старенькі батьки. Скоро Різдво. «Треба обов’язково піти на кладовище, щоб вклонитися могилці баби Груні. Ми ж з нею таки товаришували…» – подумав чоловік. І, ховаючи свою посріблену голову від пронизливого вітру в хутряний комір зимової куртки, квапливо попрямував до батьківської хати.

Марія ДУБУК,

Волинська область

• Нравится
•