Спокійно, без сліз, без нарікань розповідає про те, що сталося дванадцять років тому, Людмила Миколаївна. А пережити їй було що – чоловік після двадцяти п’яти років шлюбу покинув її, а потім повернувся додому з донькою від другої дружини.
Людмила та Василь разом сиділи за однією партою, разом ходили на вечорниці. Тож через рік після закінчення школи, коли обом було всього по вісімнадцять, побралися. Збудували простору хату, одружили четверо дітей, дочекалися онуків…
А коли відсвяткували срібне весілля, чоловік знайшов у сусідньому селі їхнього Сарненського району жінку, яка теж мала четверо дітей. Пожив з нею недовго, всього років два, та й то, як каже Людмила, ходив туди-сюди – то додому, то до коханки. А коли дружина цього не витримала і подала на розлучення, він на зло одружився. У тому шлюбі і народилася Іринка. Та Василь не раз приїздив з малим дитям до Людмили: відгодують, відігріють – і знову завозив Іринку назад. А потім вирішив повернутися додому (що у них сталося – Люда особливо й не переймалася, нам лише сказала: «Там не той образ життя»). Діти, хоча вже й дорослі, з радістю прийняли Василя – батько є батько. Та він не мав спокою – там, у старенькій хатині, жила його маленька донечка.
– Бачу, сидить такий зажурений, – пригадує Людмила. – Я кажу йому: «Забирай дитя додому, та й будемо жити. Якщо там така біда, то чого при живому батькові воно має страждати, ходити голе-босе». І коли чоловік розлучився, суд віддав річну дитину нам. Ми з нею добре намучилися: вся була в страшних вавках. Але нічого, виходили нашу дівчинку…
Іринку, дитину чоловіка та його другої дружини, Людмила жодного разу чужою не назвала, тільки – «наша» (і заради неї відмовилася фотографуватись). Невже справді полюбила її, як рідну?
– А як наче? – і собі дивується. – Я своїх так не гляділа, як її. Буває, що і насварю, не без того. Але не раз думка приходить: може, їй з матір’ю луч було б? А так вже мусить терпіти…
Та терпить чи ні – навряд. Бо і батькові діти прийняли її в сім’ю, і Людмила Миколаївна переймається дівчинкою – і на батьківські збори у школу ходить, і порадить, і приголубить. Словом, дитина до одинадцяти років й гадки не мала, що її мама – не рідна. Одного разу, коли була маленька, приїхав брат, все допитувався, чи Іринку не ображають. «Я ж не проти, щоб бачилися, – каже Людмила. – Але хоча б цукерку привіз». Іншого разу, коли була в класі четвертому, підійшла в школі дівчинка і назвалася сестрою. Але Іринка тоді нічого не зрозуміла. І хоча односельчани і вчителі знали їхню незвичайну історію, й словом ніхто не обмовився. Та минулого року, коли дівчинці виповнилось одинадцять, їй зателефонували: «Я твоя мама». Почувши це, в сльозах відразу побігла до сестри (дочки Людмили Миколаївни), а та її заспокоїла: «Подумай, хто ж тебе глядить?» І хоча, напевно, Іринка це розуміє, все ж бо-лісно пережила таке «зізнання».
– Ще як тільки нам віддали дєвочку, то та мати приходила, – розповідає жінка. – Але в неї руки були у вавках, то Василь забрав дитину, а її вигнав. Вона на все село кричала всяке. З того часу її не було чути. Та й виїхала зі своїм чоловіком з Рівненщини кудись в іншу область.
Відтоді минуло десять років. Вдруге Людмила та Василь офіційно не одружувалися. «Нащо воно нам?» – каже жінка. Їм і так добре у їхньому просторому будинку, де живуть тільки з Іринкою – старші діти давно відокремилися, бо змалку звикли трудитися. Недарма кажуть: у житті – як на широкій ниві. Хіба думала Людмила Миколаївна, що, дочекавшись онуків, буде ростити нерідну їй дитину? Слухаючи розповідь (дивуємося її терплячості та доброті), обережно цікавимося: чи простила чоловікові всі образи?
– Якби собі у душі не простила, то й не прийняла б його...
Олена ПАВЛЮК
Comments: |