«Мати народила мене від тюремного наглядача»

Бо сподівалася, що звільнять від ув’язнення

 Ольга Костянтинівна тремтячими руками перегортає кіпу документів – добивається реабілітації як жертва політичних репресій. Кожен аркуш чиновницької відписки – то терпкий спомин на серці. То частинка болю, який пережила її мати. То гірке дитинство її – дівчинки, яку народили на засланні, і яка ніколи навіть не чула про свого батька. Ця історія простої поліської родини варта голлівудського фільму.

 Відправили на заслання за наклепом

– Моя мама народилася в багатодітній сім’ї, де було шестеро дітей, – починає розповідь жінка. – Жили на хуторі поблизу селища Луків, що у Ту-рійському районі. Всі якось поміщалися у викопаній землянці. Часи тоді були непевні, багатьох людей за наклепом забирали в табори. Мої рідні тому й не хотіли перебиратися до села, щоб уникнути такої біди, але вона знайшла їх і на хуторі.

Одного дня, це мені бабуся переказувала, до них прийшли військові і сказали, що мають заарештувати четверо дітей, які допомагають бандерівцям. Хоч і клялася старенька, й божилася, що ніколи в них хлопці з лісу не були, ніхто не звертав на ці слова уваги. Потім її забрали у Луків, де рвали волосся, били, вимагали зізнання в тому, що допомагали упівцям. Бабуся витримала всі тортури. Проте мовчання не врятувало дочок та синів. Їх відвезли на залізничну станцію, загнали в ешелон і відправили в Сибір. Моїй мамі тоді було лише 22 роки. Вже зараз, коли я почала збирати документи щодо реабілітації, більш детально дізналася про вирок, який отримала ненька.

У повідомленні від помічника генерального прокурора Російської Федерації зазначається, що «Віра Шимчук засуджена 11 квітня 1947 року військовим трибуналом до десяти років позбавлення волі, з конфіскацією особистого майна, за співучасть у зраді Батьківщини шляхом підтримки членів банди ОУН із серпня 1945 року. Вона приймала їх у своїй оселі, яка була пунктом передачі записок, грошей, медикаментів…» Та де було взятися лікам у землянці? Які гроші у бідняків? Проте, злочинні дії нібито підтвердили інші засуджені. У протоколах вказали їх прізвища. Пізніше мама розказувала, що тих людей навіть не знала. Тоді енкаведисти добре вміли отримувати потрібні докази.

Зненавиділа коханого, бо обдурив?

– Мою маму вислали у Кемерівську область в жіночий табір, – розмотує клубок спогадів Ольга Костянтинівна. – Разом з іншими, такими ж молодюніми дівчатами, валили дерева у тайзі. Вона ніколи не розповідала, як їй там було. Жодним словом не обмовилася про чоловіка, від якого народила мене. Тому про батька свого я знаю мало, в основному зі слів бабусі. Костя був начальником охорони. Гарний, чорноокий. Він пообіцяв, що коли Віра матиме дитину, її звільнять. Мама народила мене у 29 років і назвала в честь Костикової матері. Тож з того можна зробити висновок, що у батьків були теплі стосунки. Може, вони планували згодом жити разом? Що сталося потім, це лише бабусині припущення. Чомусь на волю нас не випустили. Ніби через те, що обдурили і вона змушена була з маленьким дитям жити в холодному бараці, мати зненавиділа батька й перестала з ним спілкуватися. Менше року я була з нею, а потім мене забрали в притулок. З пухкенької дівчинки я перетворилася у скелет, бо там з мене тягнули кров, щоб померла. Кому були потрібні діти політичних злочинців? Видно, материнське серце передчувало біду, і неньці вдалося добитися, щоб мене віддали назад. Певне, цьому допоміг батько. На жаль, деталей свого перебування у таборі не знаю, розказую те, що чула від бабусі. При мені мама ніколи не згадувала минуле. Побачивши висохле тіло дитини, вона зомліла. Ще кілька тижнів – і я б померла. Тоді й зважилась на відчайдушний крок: відправити мене в Україну, до баби з дідом. Найняла двох чоловіків і жінку, дала їм гроші, речі. Уявіть, як це страшно – віддавати свою кровиночку чужим людям! Лише жінка із сильним характером могла так діяти. Ніхто не гарантував, що я дістанусь до рідних. Мати змушена була піти на такий ризик, бо в холодному Сибіру знесилене і голодне дитя не вижило б.

На байстрючку приїжджали дивитися з навколишніх сіл

– Про те, що в Сибіру у них є внука, баба з дідом не знали. Тож коли чужі люди прийшли до хати і сказали: «То ваша внука, глядіть», бабця мало не зомліла. Новина про те, що Шимчукам дочка з табору передала байстрючку, облетіла не лише все село, а й район. Це ж який сором народити без чоловіка! Подивитись на мене приїжджали навіть із сусідніх сіл. Я й досі кланяюсь покійним бабусі й дідусеві, які прийняли мене, не відмовились, а виняньчили до звільнення матері. Бабуся пригадувала, що правого великого пальчика в мене майже не було – висмоктала, як соску. Привезли мене в одному черевичку, інший загубився в дорозі. Маючи два рочки, я не вміла говорити. Коли приходили чужі люди, закривала личко руками й повторяла лише єдине слово російською: «Уйди». На мене показували пальцями. Байстрючка – яке то було болюче слово. Лише коли стала дорослою, зрозуміла, скільки рідні стерпіли осуду та насмішок.

Маму звільнили після смерті Сталіна. Вона одразу влаштувалася на роботу. Спочатку видобувала торф, згодом працювала на цегельному заводі. Її поважали і в колективі, і в районі. Неодноразово нагороджували медалями як передову трудівницю. Вона сама збудувала хату, і ми перебралися в село. У 1992 році її реабілітували. Поки я була малою, не цікавилась, де тато, а як пішла в школу, то якось задала таке запитання. І досі пам’ятаю, як мати відрізала: «Він помер». Вже пізніше мені бабуся зізналася, що Костя писав з Росії. Просився приїхати, хотів створити сім’ю, визнати офіційно доньку, та мати рвала ті листи й не відписувала. Видно, сильно образилась. Дідусь помер, отак і господарювали ми самі – три баби. До мами сватались чоловіки, та вона всім відмовляла. А як я ненавиділа мужчин! Бувало, прийде хтось допомогти, бо й корову тримали, мама кличе на обід, а я серджуся, втікаю з хати. Отаке мала життя. Згодом я вийшла заміж. Моя мама гляділа з пелюшок онуків, бо ми саме будувалися. Виховала їх добрими, порядними. Я і мої діти всім серцем любили бабусю Віру. Вона була щира, сердечна людина.

Будучи дорослою, я так і не наважилась детальніше розпитати маму про батька. Боялася ятрити давню рану… Тепер уже в мене є внуки. Все частіше приходить думка розшукати батька, може він ще живий? Але жодних відомостей про нього, окрім справжнього імені, немає, мама навіть не записала його в свідоцтво про народження. З чого почати, навіть і не знаю…

Руслана ТАТАРИН,

Волинська область

• Нравится
•