Важкий хрест дядька Петра

Подруга (а ми з нею вже давно не бачились, бо живемо в різних регіонах) мені запропонувала поїхати в її рідне село на Черкащину. Погодилась залюбки. Старенька, але доглянута хата, – за нею дивиться її сестра – повернула нас у юність, коли ми приїздили сюди ще студентками. Зрозуміло, в той же день відправились на могилу її батьків. Потім з подругою пройшли кладовищем, де вона скрушно повторювала: «Як важко, майже всі сільські люди мого дитинства перебралися сюди…» Біля однієї могили сидів літній чоловік з таким зболеним поглядом, що моя подруга лише кивнула йому головою…

***

Ілюстрація до публікації

– Що то за чоловік, хто у нього похований? – відразу поцікавилася, як відійшли далі.

– У нього тут жінка і двоє синів, а ще один захоронений десь у Росії. Його доля – то велика трагедія, – сказала подруга. – Зайдемо до тітки Маньки, то вона більш докладно усе розповість.

Тітка дуже зраділа, заходилася нас пригощати. Діти в місті живуть, тож самій самотньо. Розповіла подрузі останні новини про всіх односельчан.

– Тьотю, а розкажіть-но про Петра, ми його на кладовищі зустріли.

– А він звідти й не виходить, як Сергія поховав. Хай Бог боронить, таке ще кому пережити, – і тітка Манька переповіла тра-гічну історію.

***

Леся, жінка Петрова, занедужала якось раптово. Спочатку жалілася, що сили немає, а потім – на болі в спині. Петро з тещею напосілися: «Їдь у лікарню, п’єш трави, а не знаєш від чого». І таки завіз чоловік Лесю до знайомого лікаря. Результати виявилися невтішними: рак. «Біда в тім, що пізно звернулися, лікування уже не допоможе», – почув від лікаря Петро.

Леся згасала на очах. Вона спокійно сприйняла свій відхід, лише гірко плакала, коли бачила дітей. Їх у них було четверо – усі синочки. Найстаршому десять років, найменшим – ще чотири не виповнилося. Мали двох синів, а дуже доню хотіли, але Бог дав ще два хлопчики.

Коли, як кажуть, відчула, що смерть уже простягла руку, тихо сказала Петрові:

– Я тебе дуже прошу, поховаєш мене – і шукай собі жінку, не жди, коли рік пройде. Але дивись, щоб милосердна була, щоб гляділа дітей, бо тобі з ними буде важко, а мама вже теж у літах. Обіцяй мені…

Петро лише кивнув, бо клубок підійшов до горла.

***

Лесю оплакувало все село. Навіть чоловіки не стримувалися. Священик і той ледве відправив заупокійну службу, бо сльози горохом котилися по обличчю. Зчорніла від горя Лесина мати голосила над тілом доньки, а ще більше – над малими сиротинами.

Вона всі клопоти за дітьми взяла на себе, але смерть дочки дуже підірвала її здоров’я, а тому не раз повторювала:

– Ти б, Петре, шукав жінку, бо, як помру, що з дітками сам робитимеш?

Чоловік відмовчувався, бо на жодну навіть дивитися не хотів – так важко йому було на душі. Все згадував, як з Лесею познайомилися, як вперше поцілувалися, як свататись ходив, як раділи народженню дітей. Та через два роки познайомився з Аллою із су-сіднього села, про яку дуже гарно відзивалися люди. Довго не залицявся, одразу запропонував стати матір’ю для його дітей:

– Я тебе ні в чому не обіжу, бо знаю, що твій вибір нелегкий.

Мати Лесі не могла натішитися Петровою жінкою: чистюля, привітна, дітей глядить і до неї добре ставиться. Не раз сусідці Маньці повторювала, мовляв, вже й померти не страшно – є на кого діток зоставити.

Але через два роки Аллу наче підмінили: все не так, усім незадоволена. Петро допитувався, мо’, діти чим образили, мо’, теща щось сказала, хоча розумів, що жінці дуже важко. Не знав, чим зарадити і якось сказав:

– Поїдь до сестри в Харків, трохи розвійся, чи на море десь люди їдуть, а я раду дам.

Коли Алла почала збирати чемодани, здивувався, що пакує всі свої речі.

– Я повертаюся додому, – це все, що почув від неї.

Не тримав, не просив – зрозумів, що то все марно. Тяжко було, але пережив і це. Теклю (матір Лесі) частіше почали бачити заплаканою. Через два роки відійшла і вона до своєї доньки.

***

Петро з радістю дочекався найстаршого Миколку з армії, оженив його. Ось сини стануть на ноги, знайдуть жінок і нарешті його душа відчує спокій – тішив сам себе. З внуками тільки бавитися буде…

І тут на Івана Купала, коли молодь відпочивала біля річки (ой, а яка ж вона тут гарна: з розлогими вербами, смарагдовими берегами) до Івана прибіг сусідський хлопець і закричав:

– Дядьку, Тарас втопився.

Далі він щось смутно пригадує, пам’ятає лише, як його Тарас, ніби живий, лежить у довгій труні.

***

Брати-близнята закінчили технікум, відслужили в армії. Спочатку працювали у сусідніх селах, а коли почали «валитися» колгоспи, Саша вирішив їхати з друзями на заробітки в Росію. Батькові важко було відпускати сина. Заспокоївся, коли той вкотре написав, що влаштувалися добре, на Новий рік приїде додому. А потім листи перестали надходити. Петро писав, допитувався, що сталося, та жодної відповіді не отримав. Не знав, що й думати, але надія, що син повернеться, не полишала його.

***

Зранку в понеділок, дивлячись, що Сергій не встає, вирішив розбудити, бо ж запізниться хлопець на роботу – працював за 15 кілометрів у райцентрі. Тормоснув його – а він холодний. Коли зрозумів, що той неживий, закричав так, що тітка Манька бігла й собі кричучи:

– Ой, людоньки, ой, біда в Петра, ой, щось там сталося!

«Швидка» лише підтвердила смерть сина. Серце пекло так, ніби його обложили жаром, на очі наповз туман.

Петро, як примара, ходив по дворі. Було, впаде на коліна й завиває, стискаючи у руках землю. Тітка Манька тоді бігла до Миколи, і той чи його Наталка мчали, аби заспокоїти батька. Вмовляли переїхати до них, а той і слухати не хотів:

– Ні, Сашу ждатиму, не в порожню хату йому повертатися.

***

Але не діждався сина – з Росії прийшов лист від якоїсь Тетяни, що потрібна довідка про місце його народження. Відправили листа на цю адресу, та звідти прийшла відповідь, що адресат вибув. Микола їздив у Росію, але ніяких братових слідів не знайшов.

– Не знаю, яка сила Петра на білому світі держить, – додала до всього тітка Манька. – Не раз чую, як плаче: «Синочки мої, сирітки мої, нащо й мене сиротою лишили. Сашуню мій, хто і де твою могилку оправить…» Навіть Микола з невісткою і внуками не можуть його втішити. Не життя, а мука, але куди подітися. Ото лише ходить до могилок і розмовляє з ними, як з живими. Мо’, якби безбожним був, то вже й руки на себе наклав би. Ох, і натерпілася його душенька, ох, і тяжкий його хрест…

Тітка Манька, витираючи кінчиком хустини сльози, прощалася з нами, простягуючи кульочок із пиріжками...

Олеся ХАРЧУК

 

 

  •  
Comments:

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>