Із села Залісці вийшло більше двохсот священиків
Справді факт унікальний, і пояснити його достеменно не може ніхто, навіть самі жителі. Але унікальність села не лише в тому, що воно є «кузнею кадрів» для церкви, а й у самому вигляді – це суцільний ліс на високих пагорбах, з якого своїми банями пробивається Свято-Покровський храм. Сільські хати проглядаються заледве лише в деяких місцях, бо заховані за густими березами, каштанами, кленами, грецькими горіхами. Це дійсно диво-село надзвичайної краси.
Тут ховалися від татар
Самі залісянці ніколи про це й не задумувались, аж поки сюди не почали вчащати звідусіль журналісти (влітку їх навіть відвідали з московського журналу «Огонек»). Історія цього села у Збаразькому районі бере початок у XVI столітті. Його власниками були князі Вишневецькі. За переказами, за два кілометри від нього було поселення Гринівці, та в часи, коли турки й татари плюндрували наші землі, гринівчани переселилися саме у цю лісисту місцевість. Тож не дивно, що назвали її Залісці. Легенда розповідає, що гринівчани під час нападу загарбників, шукаючи порятунку, зачинилися у церкві. Татари хотіли підпалити її, але святиня зникла під землею. На цьому місці били джерела, та при совєтах їх засипали.
А той факт, що Залісці виховують майбутніх священиків (у книзі про село відмічено 230 осіб!), тут намагаються пояснити тим, що воно неподалік православної святині – Почаївської лаври. Люди споконвіків тут набожні, з раннього дитинства з дідусями, бабусями чи батьками навпростець через поля ходили до Почаєва. Та й сільську церкву не закривали навіть у безбожні радянські часи. Таких населених пунктів біля Почаєва немало, проте стільки священиків нема ніде. З одного боку, жителям села є чим гордитися, а з іншого...
Розмовляючи з матерями священнослужителів, не важко зробити висновок, що не все так райдужно, як намагаються подати журналісти. Адже чимало, а мо’ й більша їх частина, перебувають далеко від рідних країв. Річ у тім, що церква в селі Московського патріархату – і духовну освіту, як правило, здобувають у його закладах, а отже, приходи отримують не лише в Україні. У роки незалежності чимало священиків виїхало працювати в Росію, особливо їх багато із цього села аж в Оренбурзькій області (межує з Казахстаном і Уралом). У 1990-ті роки, коли не було роботи, ті, хто вже мав прихід десь в Росії, кликали туди своїх братів і сестер. І вони теж ставали дияконами чи священиками, регентами. Тому непросто батькам, коли наближається старість, якщо усі діти далеко від дому. І сумують за ними, і покинути рідну землю не можуть...
– Їм там добре, вони вже привикли, а мені, коли їх провідувала і була аж два місяці, важко. Приїхала в Україну – таке все рідне, таке дороге. Моя сестра виїхала в Оренбурзьку область до дітей і каже: якби знала, що так тяжко буде, ніколи не переїхала б. Без сліз вона говорити не може, так тужить за Україною, бо це рідна земля. Тут багато таких сімей, що залишилися самі, – говорить Зінаїда Іванівна Онищук.
Секретар московського Патріарха теж звідси
Напевно, в селі на пальцях можна порахувати ті сім’ї, де нема свого священика. Багато хто має поважні церковні чи монаші чини. Тут гордяться владикою Сергієм (в миру Борис Наумович Ген-сіцький), архієпископом Тернопільським і Кременецьким. Хоча він народився на Чернівеччині, проте його батьки родом із Залісців, тому влітку на канікулах він бував тут, у бабусі й дідуся. А от протопресвітер Матфей Савович Стаднюк 27 років обіймав посаду секретаря Патріарха, спочатку Пимена, потім Олексія ІІ, одночасно перебуваючи настоятелем Богоявленського Патріаршого собору в Москві. Зрештою, таких відомих вихідців із Залісців можна перераховувати довго.
Найбільше їх (було що й сто чоловік) з’їжд-жається в рідне село 2 серпня на свято Іллі. Майже щороку приїздить і Матфей Стаднюк, незважаючи, що має вже 86 років. Цього дня від 1928 року в селі проводиться відпуст на честь оновленої ікони матері Божої Ченстоховської. Це сталося в сім’ї Гладунця, а сон про оновлення образа приснився не лише голові сім’ї, а й його сусіду Максиму. Саме на Іллі 1928 року ікону передали до сільського храму. І тепер цей серпневий день – чи не найбільше свято у Залісцях. Адже вшановується сільська святиня, ікона Богородиці, а також селяни зустрічаються зі своїми рідними, знайомими, близькими, котрі приїздять як з ближніх, так і з далеких країв.
Тут добре пам’ятають і тих священиків, котрі служили в недавні часи, і згадують тих, про яких розповідали батьки й діди. З особливою шаною говорять про отців Віталія Сагайдецького, Сергія Олійника, Савву, які ревно служили і Богу, і громаді. Останньому при совєтах довелося стерпіти від агресивних атеїстів не лише моральні цькування, а й фізичні тортури. Отця Андрея, який прийшов сюди на прихід ще дуже молодим, спочатку сприйняли насторожено, але тепер до нього ставляться з повагою і шаною. Він теж звик до села і його людей, яких вважає в деякій мірі своїми вчителями.
– Який священик – це багато в чому залежить від прихожан, – каже отець Андрей. – А дерево пізнається по плодах. Про те, які в цьому селі люди, говорить храм, збудований за три роки, і нещодавно видана книга.
Новий храм справді вражає своєю величністю і красою. У деяких селах важко зібрати на клірос хоч декількох людей, а в цьому селі аж три хори: верхній, нижній і дитячий. Традиції, віра в Бога у Залісцях передаються з покоління у покоління. Тут ще раз переконуєшся в тому, що там, де менше цивілізації, в пошані більше духовні цінності.
Ольга ЖАРЧИНСЬКА,
Тернопільська область
| Comments: |
