Дмитро Українець з діда-прадіда селянин. Родина, що мешкала на хуторі, займалася сільським господарством, добряче постраждала через тодішню владу. «І тепер, – каже Дмитро Павлович, – хочеться відродити отого куркуля, справжнього господаря на селі». От тільки чи дістанеться сільському трудязі земелька?
Дмитро Українець, голова асоціації фермерів та землевласників Рівненської області, з любов’ю розповідає про кожного фермера. Адже і сам займається одноосібно овочівництвом. Багато з них прийшли в сільське господарство з інших галузей: медицини, будівництва, є навіть колишні правоохоронці. Однак усі за два десятиліття фермерського руху стали фахівцями своєї справи і працюють династіями.
– Тож не дивно, що в області аж 700 фермерських господарств, які обробляють 80 тисяч гектарів землі, – розповідає пан Дмитро. – Після ліквідації колгоспів у нас було 200 тисяч власників земельних паїв, більшість з яких здали наділи в оренду, а от 50 тисяч – працюють одноосібно. У дрібних сільгоспвиробників в середньому по 100 гектарів поля. Саме вони в області виробляють 80 відсотків м’ясо-молочної продукції, 90-95 – картоплі та овочів, 50 відсотків зерна. П’ять років тому 50 відсотків цукрового буряку також сіяли фермерські господарства, однак з’явилися компанії-монополісти, які взяли виробництво і переробку коренеплодів у свої руки. Правда, нині влада вплинула на ситуацію, і малі господарства все ж збільшили посіви цієї культури.
Чим тільки не займаються фермери Рівненщини. Дмитро Павлович каже, що по деяких овочах його колеги вийшли на євростандарти. Однак є певні проблеми. Головна – збут продукції.
– Біда, коли недовиробництво. Пам’ятаєте, яка ціна була на картоплю і капусту минулого року? Але й недобре, коли є надлишок. Нині овочі коштують копійки. Тож держава має порахувати, скільки Україна споживає продуктів поля і скільки ми можемо продати на зовнішніх ринках. Тут не допрацьовують міністерства, та й споживча кооперація. Адже колись через цю торговельну мережу продавалося чимало картоплі та інших овочів. Має бути якесь планування, повинні укладатися договори, як за кордоном, між продавцем і покупцем. Поки що в Україні цього нема. Наші господарі збувають вирощене, де тільки можна – на сільськогосподарських ярмарках, самі їздять і домовляються із супермаркетами, ринками.
– А як ви вживаєтесь із владою?
– Переконаний, що з будь-якою владою треба співпрацювати. Адже в кожній області приймаються різні програми. На Рівненщині діє дві – «Годувальниця» та щодо підтримки фермерських господарств на 2011-2015 роки. Це добра поміч селянам.
– Сьогодні чимало розмов навколо ринку землі. Чи готова Україна до її продажу?
– Ні. Представники фермерів були на засіданнях комітетів у Верховній Раді, коли слухалися земельні питання. Чимало пропозицій було враховано. Та багато проблем лишилося. Наприклад, коли в 1991 році фермери брали землі запасів сільських рад (притому не найкращої якості), то їм говорили, що ці поля згодом перейдуть в користування безкоштовно. Люди вклали в ці грунти кошти, розорали, удобрили, а тепер кажуть – купляйте.
До позитивів реформи Дмитро Українець відніс обмеження продажу землі в одні руки. Для поліського регіону – це 1500 гектарів. Хоча на сході вже з’явилися ділки, які масово реєструють фермерські господарства, щоб у майбутньому, мабуть, об’єднати ці землі в одну монополію.
– Земля в усіх регіонах України різна, – продовжує Дмитро Павлович. – Скажімо, над нашими західними осушеними грунтами треба добре попрацювати, щоб довести їх до ладу. І лишень тоді пропонувати для продажу. Та й ніхто достеменно не знає, яка родючість того чи іншого паю, немає кількісної, якісної, економічної та грошової оцінки земель. А це великий шмат роботи, і з цим поспішати не можна. Водночас у реальних господарників – одноосібників та фермерів – нема коштів. В Україні ще не створений Земельний іпотечний банк, де б під два відсотки можна було взяти кредит на купівлю землі. А заставою мають слугувати поля селянина. То про який продаж землі ми говоримо? Поспіх тут не потрібен.
Марія ДУБУК,
Рівненська область
Фото Миколи КОМАРОВСЬКОГО
Comments: |