Незважаючи на мандрівний спосіб життя, Григорій Сковорода користувався лише дорогими речами

Дев’ятого листопада минуло 217 років, як помер Григорій Сковорода. А що ми про нього знаємо? Мандрівний філософ та байкар, а тепер ще й «обличчя» 500-гривневої банкноти… Коли ж нещодавно мені вдалося побувати у Національному літературно-меморіальному музеї Сковороди у селі Сковородинівка Золочівського району Харківської області (місці, де він похований), була просто вражена кількістю невідомих фактів про цю непересічну особистість. Звісно ж, завдяки цікавій розповіді наукового керівника цього музею Валерія Манженка.

Про нашого мислителя пишуть трактати у Японії

У той час, як наша держава ще тільки починає оцінювати заслуги свого «сина», світ вже давно і з успіхом захоплюється цією фігурою. Засновник всієї східно-слов’янської філософії (хоч написав на цю тему всього два томи), поет, видатний європейський богослов, один із найблискучіших знавців Святого письма у Європі, містик, музикант…

Сковорода вважається чи не найпомітнішим з усіх діячів XVIII століття. Про нього у світі видано понад п’ять тисяч наукових праць, його твори перекладено більше ніж на 20 мов, а за своєю популярністю серед науковців і культурної громадськості світу український філософ і сатирик посідає друге місце після Тараса Шевченка. Його твори популярні у Китаї та Японії, Папа Римський і той цитує Сковороду під час своїх проповідей.

Іноземні мови знав, на органі та флейті грав

Народився Григорій Савич у 1722 році на Полтавщині, у сім’ї козака. На початкову науку його віддали до дяка, у 5 років вже співав у церковному хорі. Цікаво, що вищої освіти він так і не отримав, хоча не один раз починав навчання. Та це не завадило йому, людині виняткових здібностей та гострого розуму, знати латину, єврейську, грецьку, польську, німецьку, італійську і французьку мови, грати на музичних інструментах, у тому числі на флейті та органі, майстерно віршувати, віртуозно писати. Ким він тільки не працював: був у придворному хорі цариці Єлизавети, кілька років їздив світом зі своїм покровителем генералом Вишневським, давав приватні уроки, вчителював. Якось, вкотре залишившись без роботи через своє вільнодумство, Сковорода погодився на пропозицію голови Переяславського дворянства стати домашнім вчителем його сина Василя. Пізніше цей учень зробив блискучу кар’єру, став російським послом при турецькому султані. Він не забув свого вчителя і постійно запрошував його до себе на гостину. Проте Сковорода у своєму ж дусі відповів листом: «Не поеду я к вам, потому что меня любите. Луна издали светит светлее, музыка – вкуснее, приятель – приятнее».

Філософ взагалі був своєрідною особистістю. Як приклад, можна згадати його вчителювання у Харківському колегіумі. Замість оцінок Сковорода писав: «туповат» , «туп», «весьма туп», «сущая бестолковщина». Або: «понят», «весьма понят», «наверное понят», «возможно не понят». Розумників оцінював званнями: «остр», «весьма остр», «зверок вострой», тобто той, що знання хапає на льоту.

Жінок для філософа не існувало

Він дуже зневажливо ставився до людського тіла, називав його «ослом, чурбаном, чучелом и болваном». І все для того, щоб тим самим возвеличити людську душу і серце. У його творах жодним рядком не згадується жінка. Взагалі. Таке враження, що їх для Сковороди просто не існувало. Оскільки інтимне життя філософа залишається невідомим, побутує багато легенд. Наприклад, ніби втік колись Сковорода з-під вінця, або що був у нього позашлюбний син на прізвисько Ковбаса, але підтверджень тому немає ніде. Відомо тільки, що, будучи 40-річним і викладаючи в Харківському колегіумі, він дуже негативно відгукувався про жіноче тіло, заявляючи, що саме воно штовхає чоловіка на негідні вчинки.

Аскет, який любив пармезан

Образ бродячого чоловіка з полотняною торбою, який ми пам’ятаємо ще зі школи, лише частково нагадує справжнього Сковороду. Так, він постійно ходив пішки: влітку жив у лісах-полях, особливо полюбляв зупинятися на пасіках біля вуликів, а взимку шукав прихистку по монастирях та друзях. Але при цьому був дуже відомою людиною, його погляди обговорювалися у вчених колах, про нього писали в листах представники тогочасної еліти. Водночас його вірші-псалми співали на ярмарках лірники. Жодного твору Григорія Савича не було надруковано за життя, але майже в кожному інтелігентному домі були рукописні копії. Тоді вважалося модним водити дружбу із самим Сковородою. Та й сам поет, як виявилося, досить вміло поєднував аскетизм, філософію про дух та любов до вишуканих речей. Багаті друзі щедро обдаровували його: присилали окуляри, які у той час майже неможливо було дістати, найдорожчі музичні інструменти на замовлення (бо на дешевих Сковорода не грав), привозили з Європи його улюблений, але шалено дорогий сир – пармезан. У його полотняній торбі завжди лежали найкращі трубки, і він не соромився написати комусь зі своїх знайомих: «Вышлите мне табаку армянского и вина скобельского, но не ядовитого».

Могилу собі викопав сам

У 1794 році, ніби відчуваючи, що скоро помиратиме, завернув до села Іванівка (тепер Сковородинівка) Харківської губернії. Зупинився у свого давнього знайомого – поміщика Ковалевського. Одного разу він жив тут кілька місяців і писав, що дуже полюбив ці місця. Тож саме сюди і прийшов помирати 72-річний поет. За переказами, він власноруч викопав собі у парку могилу, устелив її дубовим листям і заповів написати на надгробку відомі слова: «Світ ловив мене, та не піймав».

Мирослава КОСЬМІНА,

Харківська область

• Нравится
•