Майдан – це єдина можливість

Україна пережила багато. Напевно, їй ще немало доведеться пережити, але вона була, є і буде! А Майдан 2004 року – це одна із вирішальних і найважливіших подій нашої новітньої історії. Українці цього ще до кінця не усвідомили, потрібен певний час. Змінити антинародний режим може лише народ – Майдан цьому яскраве свідчення. Адже теоретичний конституційний постулат, який проголошує, що «носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ», на Майдані став практичною реальністю!

Піднялися – і перемогли!

Сто разів був правий англійський публіцист і письменник Джордж Оруел, коли писав у своєму романі «1984», попереджуючи про загрозу тоталітаризму (на прикладі СРСР) і байдужих до нього: «Вони ніколи не збунтуються, поки не стануть свідомими, а свідомими не стануть, поки не збунтуються». У 2004 році піднялася велика частина українців, нарешті усвідомивши, що нас перетворюють на мовчазне бидло, по якому топталися довгі роки, а фальсифікованими виборами просто ще хотіли обтерти ноги. І народ прокинувся! Пробудився отой нескорений український дух, який закликає до справедливості, правди і волі. Зійшло оте насіння, яке засівали мазепинці, петлюрівці, бандерівці. Інше питання: чи дасть воно свої плоди?

Як пам’ятаємо, Кучма в агонії, хапаючись за владу, вирішив міняти Конституцію, аби різними маніпулюваннями залишитися у президентському кріслі, якщо не самому, то хоча б посадити туди свого ставленика. Чому зупинився на неосвіченому Януковичу, за яким тягнеться кримінальне минуле, було навіть загадкою. Тепер стає зрозумілим: він знав, що Янукович забезпечить йому, як кажуть росіяни, «неуязвимость» і нізащо не поступиться владою опозиції.

Шостого липня 2004 року Мороз, Ржавський, Ющенко і Янукович першими зареєструвалися кандидатами в президенти України (всього їх було 26). Влада зробила ставку на останнього. Але перед цим 4 липня 2004 року на Співочому полі у Києві Ющенко перед велелюдним зібранням, що потопало в помаранчевих прапорах, гордо заявив: «Я іду в президенти!» Люди плакали, коли зеленими пагорбами лилася пісня у виконанні Тараса Петриненка: «...Ще свічка наша не згоріла, ще наша молодість при нас, а те, чи варте наше діло – то скажуть люди й скаже час». Ющенку повірили, на нього покладали великі надії. Він збирав багатотисячні мітинги у всіх містах і селищах. Йому аплодували, коли чули: «Бандити повинні сидіти у тюрмах!» Ті вибори – то важливий етап у нашій історії!

Першого листопада оголосили результати виборів: Янукович отримав 40,12 відсотків голосів, Ющенко – 39,5. «Температура» народних настроїв почала підніматися до критичної. А як усі поспішали на теледебати між Януковичем і Ющенком, де прозвучала нині крилата фраза Віктора Андрійовича: «Ці руки нічого не брали», перед другим туром. 23 листопада ЦВК знову назвав переможцем Януковича. В той самий день Путін його й привітав. Ющенко прийняв присягу на Євангелії, а його прихильники вийшли на вулиці по всій Україні. Але того, що відбувалося на Майдані Незалежності, не очікував ніхто. Сюди народ з’їхався з усієї країни! Україна не пам’ятає таких протестних настроїв і таких самовіддано налаштованих громадян.

До екранів телевізорів прикипіла багатомільйонна глядацька аудиторія, а точніше – до новин на «5 каналі». Дискусії, прогнози, сварки, надії, висміювання, очорнення – емоції аж зашкалювали. Виникла загроза кровопролиття, та це не зупинило народ. І навіть тоді, коли до Києва підтягнули озброєні спецпідрозділи і донецьку «шпану», люди валом ринули на Майдан, аби відстояти свої цінності і зупинити «беспредєл».

Політики запанікували: до якого берега пристати? Напруга не спадала ні на мить. Розпочалися «круглі столи». Разом із трьома українськими президентами (діючий, проголошений і «заприсягнутий») у них взяли участь генсекретар ОБСЄ Януш Кубиш, верховний представник ЄС Хав’єр Солана, президент Польщі Олександр Кваснєвський, президент Литви Валдас Адамкус, спікер Держдуми Росії Борис Гризлов. Домовилися, що Верховний суд має прийняти рішення стосовно результатів виборів. Верховний суд відмінив оголошені результати у зв’язку з масовими порушеннями. Такої фальсифікації історія й справді не пам’ятає. Донецькі поводилися, як бійцівські собаки. 26 грудня – переголосування другого туру. Переміг Ющенко з кількістю 51, 99 відсотка голосів, Янукович отримав 44,19 відсотків. Ці цифри – доказ того, якою жахливою була фальсифікація!

 Де наші національні герої?

Інавгурація президента Віктора Ющенка 23 січня 2005 року була не перемогою Віктора Андрійовича, а перемогою народу! Ще в липні того року ми писали: «Переможе народ, переможе Віктор Ющенко!» І так само вірили йому, як і більшість його прихильників. Та, на превеликий жаль, невдовзі прийшло велике розчарування... Так, у боротьбі за владу Ющенко втратив ті повноваження, які мав Кучма, погодившись на прийняття політреформи, тобто змін до Конституції. Але у нього був цілий рік! І замість того, щоб використати його якнайефективніше, він, як лінивий котяра, збирав «круглі столи», підписував універсали і нарешті уклав меморандум із... Януковичем. До України знову потягнулися усі ті, хто, як щурі з потопаючого корабля, повтікали у передчутті небезпеки. А коли цей «великий демократ» сказав Порошенку під час його «войнушок» з Тимошенко: «Петре, ти ж мужчина, подай першим руку...», стало очевидним, що народним очікуванням і сподіванням кінець. «Розборки» – це не справа президента, він мав дбати про державну політику, покласти край корупції, зупинити засилля русифікації через мас-медіа і багато чого іншого, аби виправдати довіру народу. Потрібно було розпочати з люстрації, як це зробили прибалти, поляки, чехи. Цього не сталося. Жодна особа, яка мала сидіти в тюрмі, не лише туди не потрапила, а пішла у велику політику! Так, були деякі позитивні моменти, наприклад, відносна свобода слова, забезпечення свободи віросповідання. Але результат від цих «свобод» мінімальний. Так, це добре, що Ющенко, як гарант Конституції, забезпечив чесні вибори, але хто прийшов до влади?

Що зробив Вацлав Гавел у Чехії? Наступив на горло корупції. Що зробив болгарський уряд, вступивши у Євросоюз? За день звільнив усіх митників(!), найнявши на роботу англійську приватну фірму – і за рік прибутки збільшилися у три рази! Нема безвихідних ситуацій, але потрібне бажання і розум, щоб з них виходити. Ющенко говорив лише про національну ідею. Її треба було втілювати у життя. А це значить – робити Україну українською. Хто живе в Україні, але працює на інші держави (а це факт абсолютно очевидний), тому не повинно бути місця у цій країні.

Тепер, коли до керівництва прийшла абсолютно неукраїнська влада, усі спостерігають, як нагло і безцеремонно проводиться рейдерство, знищується середній і малий бізнес, як знову пропагується оте вічне малоросійство. Проблема українського малоросійства є однією з найважливіших, якщо не центральних, безпосередньо пов’язаних з нашою основною – проблемою державності. Правий був Євген Маланюк, коли говорив, що проблема малоросійства «першою встане перед державними мужами вже Державної України». Так, ми маємо державу, але скажіть, чи має ця держава в одностайності свого національного героя? Можу сказати з певністю, що ні. Для західних українців – це одні, для східних – інші.

Пілсудський, Масарик, Маннергейм, Бенеша, Шарль де Голь, Цзяна Цзінго – усіма ними гордяться у своїх країнах, усі вони були потужними національними лідерами, яким вдавалося переламати хід історії, що складався на тому чи іншому етапі розвитку не на користь їхніх держав і націй. Цікаво, що усі вони або замовчувалися в «радянській Україні», або ж були уособленням світового зла. Тому допоки ми не будемо гордитися тими, хто прагнув незалежності, волі, свободи, ми не зможемо говорити про те, що відбулися як нація, так, як про себе можуть заявити поляки, німці, французи, англійці...

 Свою землю маємо відстояти для себе

Небезпідставно аналітики заговорили про загрозу, яка суне на нашу землю зі сходу. Не доведи Господи, щоб нам знову простягнув «руку помочі» наш північний сусід, де на весь голос дозволяють собі заявляти, що «Україна, як самостійна держава, являє собою загрозу для всієї Євразії». Та вже, як бачимо, багато хто з наших політиків готовий знову нас вкинути у цю величезну московську пащу.

Політичні репресії в Україні відкривають нову добу тоталітаризму «донецької» влади. І вона стала можливою саме тому, повторюся, що ні на початках української незалежності, ні при «демократичному» Ющенкові не було проведено люстрації (від латинського lustratio – очищення). Саме тому Україна прийшла до такого невтішного результату. Адже, навіть у казках колишні негідники ніколи не стають лицарями чи героями, а особливо, коли це ті, хто всі роки радянської окупації допомагав Москві знищувати, асимілювати і русифікувати український народ.

Сьогоднішні політичні репресії в Україні – це покарання ставлениками Москви українців за «злочинне» бажання бути хазяїном у власному домі, приєднатися до демократичної Європи, а не жити знову століттями за кремлівськими вказівками. Бо Путін не перестає повторювати, коли мова йде про Україну, що «нікому не повинно бути дозволено вмішуватися в стосунки між нами, це завжди було справою самої Росії». «Давайте говорить начистоту: господство всякой нечисти, что разобщила нас с 1991 года, нанесло нам такие потери, что сегодня мы порознь не выдержим ударов глобального Кризиса кризисов. Мы — русские. Мы – не рабы, чтобы смириться с итогами криминально-психопатической, античеловеческой «революции 1991 года»! Хватит, довольно терпеть. Русские имеют право на воссоединение своего народа, на воссоединение своих земель...» – заявляє україноненависник Максим Калашников (виходець з Одеси), якого кремлівська влада нагороджує і до якого прислухається. Ось з якими настроями нас чекають у свої «обійми».

Славнозвісний Нікколо Макіавеллі, політик, філософ, публіцист Середньовіччя, сказав золоті слова: «Жоден народ ще не згинув від меча, але багато їх зникло від асиміляції». Він рекомендував володарям країн, якщо вони хочуть зберегти свій народ, потурбуватися прокопати найглибшу канаву між своїм народом і сусідами. До його повчань варто прислухатися.

І до нас наближаються непрості часи, коли треба буде відстояти не лише своє право на гідне життя, аби нас не скупили з потрухами, коли покладуть лапу ще й на землю, а й за саму Державу. Надто прикро слухати такі нікчемні фрази: «А що тобі чи нам дав Майдан? Народ вже не підніметься...» Думаю, що багато кому, як і мені, неприємно, що агітували за Ющенка, але жодній людині, яка була на Майдані, не повинно бути соромно! Майдан – це наша сила, проти якої не встоять ні спецпідрозділи, ні військо. Майдан – це наше з вами майбутнє, яке за своїми парканами не відстоїмо. Те, що посадили Юлію Тимошенко (хоча я не є її великою прихильницею) – це наша з вами байдужість і поразка, плоди якої будемо пожинати, якщо не згадаємо Майдан-2004, де ми показали, у чиїх руках влада...

Ольга ЖАРЧИНСЬКА

• Нравится
•