Костел стоїть пусткою

Виявляється, що як і у людей бувають різні долі (в одного щаслива, в іншого сумніша) так само вони різні у храмів. Про це задумалася, коли почула історію костелика в селі Язлівчик, що за чотири кілометри від Бродів. Мене своїм виглядом вразила церква, що стоїть обіч центральної дороги. Поспілкувавшись з місцевими жителями, працівниками сільської ради, вдалося почути цікаві факти не лише про цю церквицю, а й інший сільський храм.

 

Сама історія села дуже давня, бо засноване ще 1565 року. Кажуть, що назва походить від прізвища пана Язловецького. Село, як і більшість на Галичині, впорядковане, мальовниче, має аж три невеличких озера, до яких горнуться місцеві хати. Як виявилося, храм лише з вигляду прадавній, а насправді він ще «молодий». Цей дерев’яний костел поляки, які проживали у селі до Другої світової війни (понад 70 осіб), збудували у 1933-36 роках, тобто у період сумнозвісної полонізації «кресув всходніх». Та гордий представник модерного стилю, на жаль, не має статусу пам’ятки архітектури.

Коли заходиш до церкви, віє пусткою і якимось втаємниченим минулим, що викликає сум. Всередині не лишилося нічого, хоча видно, що робилося все зі смаком і якісно. А от «Всевидяче Око Господнє» ще й досі дивиться з карниза, що завершує верх вівтарної частини. Внизу вівтаря декоративними прикріпленими літерами викарбувані ім’я фундатора Павла Голіновського і дата – 1936. Вражає різьблений декор вхідних дверей із зображенням дубового листя і жолудів. Чи не було це символом довговічності храму? Певно, поляки думали, що вони тут надовго. Гонтові дахи завжди дивують своєю майстерністю, цей – не менше.

Жодної служби після війни в костелі не відправлено. Якщо раніше тут був архів, потім – склад, то тепер це місце для вітрів, мо’, ще зайде коли п’яна ватага. Отже, польський храм фактично збудовано для руйнації... Проте є чимало небайдужих, які переймаються долею пам’ятки. Хай його будували наші поневолювачі, але це Божий дім – і не годиться, аби він перетворився на руїну. Найвірогідніше, що цей костел перенесуть в інше місце. Можливо, він стане одним з перших експонатів міні-музею, який хочуть створити на Бродівщині.

Місцеві жителі ходять на службу Божу до нещодавно відреставрованої православної церкви, у якої на куполі... росла берізка. Історія цієї святині теж по-своєму цікава, але вона закінчилася щасливо – тут правиться. Правда, одна деталь таки варта, аби про неї згадати.

Коли під час війни (тоді ця церква належала до греко-католицької конфесії) помер настоятель Осадца, то його родичі підказали селянам просити на парафію отця-катехита Зофієвського. Дістатися до Львова під час фронту було непросто. Але таки на вантажівці поверх бочок у холодний листопадовий день прибули у церкву св. Юра. Помолились – і до митрополита Андрея Шептицького, обличчя якого світилося приязню і любов’ю. Вклякнувши перед ним на коліна, сказали, в якій справі прибули, мовляв, потрібен парох, дуже хочуть відправу на Михайла. Митрополит, почувши, що у селі 600 душ, відповів, що не може дати, бо священик у село дається, якщо там не менше 1600 душ. Язлівчани сумно додали: «Отцю Зофієвському нема з чого жити». Митрополит помовчав, а тоді сказав молодому священику принести з канцелярії грамоту для отця Зофієвського і передав її зі сльозами, додавши:

– Вперше в житті я порушив порядок, і даю грамоту на руки без рішення консисторії.

А коли селяни віддали її декану, він не міг у це повірити, бо такого за свого життя ще не пам’ятав. Це ще один доказ мудрості шанованого митрополита, бо не все піддається букві закону, писаного людьми. Є вищі закони духовні...

Ольга ЖАРЧИНСЬКА,

Львівська область

• Нравится
•