Верховна Рада у багатоповерхівці

Зайшовши у квартиру до Володимира Вознюка, ніби потрапляєш у картинну галерею. Стіни завішені портретами, морськими пейзажами, іконами – це роботи господаря. Та й вхід до помешкання, наче в справжній музей, за металевою решіткою, яку художник щільно замикає. Навряд чи кожен має вдома таку колекцію. Ще до початку нашої розмови Володимир Миколайович зауважив, що хисту до малювання у родині Вознюків, окрім нього, немає. Йому ж дар вимолила мати, котра в юності до безтями була закохана в художника, але через заборону батьків не змогла поєднати з ним долю.

70-річний рівнянин зізнається, що відкрив талант лише у 20 років, намалювавши свою першу справжню картину – портрет мами. Згодом, під час військової служби, на замовлення партії малював портрети генсека Брєжнєва, секретарів місцевих обкомів та райкомів. Коли ж Україна стала незалежною, прийшов час зобразити її історію. Тоді Володимир Миколайович і намалював першого президента.

– Пам’ятаю, як Кравчук приїздив у Рівне 1991 року із передвиборчою програмою. Саме тоді ми і познайомилися. Я чекав Леоніда Макаровича під стінами місцевої телерадіокомпанії, де він давав інтерв’ю, – розповідає Володимир Вознюк. – Коли він вийшов, я спробував прорватися до нього, але охорона скрутила. Проте я таки зумів до нього підійти і він поставив свій підпис на ще чистому полотні.

Малював Володимир Миколайович і Леоніда Кучму, і Віктора Ющенка, і Литвина з Порошенком... Сам майстер жартує, що Верховна Рада розташована у багатоповерхівці навпроти Свято-Покровського собору. Та, схоже, що засідає тут не лише українська політична еліта, а збираються за круглим столом Білл Клінтон, Жак Ширак, Володимир Путін та лідери інших країн. Їх усіх автор помістив на одному полотні, яке назвав «Ланцюг взаєморозуміння».

– Від Білла Клінтона навіть лист-подяку маю, – каже пан Вознюк і дістає ксерокопію документа. – А от Януковичу моя робота не сподобалася. Коли 23 вересня 2004 року показав йому ескіз, він тицьнув пальцем і сказав: «Ти чого з мене такого дядька зробив?» Мабуть, через те, що я малював повне обличчя. Це вже згодом я переробив його на худішого.

– Щось отримуєте від героїв своїх картин за роботу? – цікавлюся.

– Ні. Це ж подарунки, їх дарують від душі, а не за винагороду. Я і на замовлення працювати не хочу, хіба вже хтось близький попросить.

Ще Володимир Вознюк мріє про картинну галерею у Рівному та автограф від королеви Англії, аби намалювати її автопортрет.

Жваво розповідаючи про свої малярські справи, пан Вознюк і словом не обмовився, що він не лише картини малює, а й вірші пише. Про це дізнаюся лише тоді, коли збираюся покинути його оселю – він подарував свою книгу поезії.

Виявляється, Володимир Миколайович писати почав ще в юності, проте коли один художник не оцінив його таланту – залишив це заняття. Знову взявся за перо лише 20 років тому.

– Пишу не лише вірші, а й прозу, – ніяковіючи, зізнається автор. – Брав участь у поетичному конкурсі «Роси Золотої Троянди», також є членом поетичного клубу «Золота Троянда», але цього не афішую, бо в першу чергу я художник, а не письменник.

Марія МАРТИНЮК,

м. Рівне

• Нравится
•