Рух виборов для народу державу

Сотні років українці вели непросту боротьбу за свою державу. Було пролито немало крові. Напевно, ці жертви таки не були марними. Українці зберегли свою ідентичність й, можливо, своїм терпінням заслужили власну державу, яку отримали без жодного пострілу наприкінці другого тисячоліття. І вибороли незалежність не видатні полководці чи далекоглядні політики, а інтелігенція, піднявши наймасштабніший громадських рух – Народний Рух України. Але, як не парадоксально, творцям держави не вдалося реалізувати у ній свої ідеали.

Під одні знамена стали комуністи і націоналісти

Умови для підняття національних рухів у Радянському Союзі виникли з приходом до влади у Країні Рад реформатора Михайла Горбачова. Період його керівництва в історії назвали «перебудовою». Михайло Горбачов ризикнув, пішовши на значну демократизацію суспільства. Така політика була не до вподоби більшості босів Комуністичної партії Радянського союзу як у центрі, так і на місцях. Спротив «перебудові» викликав бунтівні настрої у суспільстві. Практично в усіх п’ятнадцяти республіках СРСР почали виникати потужні громадські рухи на підтримку демократизації, які водночас поєднувалися й з національними ідеями. Першопрохідцями у цій справі були країни Прибалтики, які й дали старт падінню СРСР.

Перша спроба створити «Демократичний фронт сприяння перебудові» в Україні була зроблена дещо спонтанно у Львові 1988 року. Його ініціювали колишні дисиденти, шістдесятники, політв’язні, серед яких був і опальний в ті часи журналіст В’ячеслав Чорновіл. Але тоді мирних демонстрантів розігнав ОМОН. Та через рік, коли ідею підтримала більшість членів Спілки письменників України, попри значний спротив влади таки вдалося створити Народний Рух України за перебудову. Аби організувати установчий з’їзд, довелося йти на деякі хитрощі. Перший голова НРУ Іван Драч так згадував про це в інтерв’ю для радіо «Свобода»: «Я, маючи багатьох приятелів серед прибалтів, з ними контактував… Вони яким чином це все робили? Гуртом збирали творчі спілки: композиторів, письменників, журналістів – і творили рух. І ми в такий спосіб теж намагалися щось таке подібне робити. А нам, знаючи, що такий приклад є, вони весь час намагалися перешкодити… Ми стали ходити до Леоніда Макаровича Кравчука, який вів у партійних органах агітацію, пропаганду, що треба щось робити. Вони казали: жодним чином цього всього не можна. Тоді ми стали їх на понт брати. Кажемо: ми домовилися вже з «Саюдісом» з Вільнюсом, вони присилають за нами поїзд, всі делегати сідають (це вже можна було зробити), ми їдемо і вже у Вільнюсі робимо там засідання…».

Після такого шантажу з’їзд дозволили. Він відбувся у вересні 1989 року у Києві. В результаті у Народному Русі об’єдналися формальні й неформальні громадсько-політичні організації, люди різних переконань — від ліберальних комуністів до тих, хто сповідував ідеї націоналізму (не дивно, що чимало провідних політиків, які нині перебувають у протилежних таборах, мають рухівське минуле). Але однозначно переважали настрої національної демократії. Рух переймався питаннями розвитку української мови, відтворення правдивої історії. У перший же рік існування було організовано чимало масових заходів, метою яких була боротьба за державну незалежність. Найвідоміший з них – «Живий ланцюг». У неділю 21 січня 1990 року напередодні 71-річчя Акту злуки УНР та ЗУНР Рух спромігся вивести на автомо-більну трасу Київ-Житомир-Рівне-Тернопіль-Львів-Івано-Франківськ колосальну кількість українців. За офіційними даними МВС УРСР, до акції долучилися 450 тисяч людей, а організатори називали цифру у кілька разів більшу. У зазначений момент вони взялися за руки і утворили живий ланцюг, який символізував єдність українців. Паралельно відбулася акція «Українська хвиля». У шести областях пройшло 30 мітингів. Найбільш велелюдні зібрання були у Львові, Тернополі, Києві – приблизно по 20 тисяч людей. Це була і своєрідна демонстрація сили, і вдала перевірка власних можливостей.

Для досягнення своїх цілей Народний Рух шукав контактів і з іншими потужними громадськими силами. Україною у той час якраз прокочувалися страйки шахтарів. Вони теж висували економічні та політичні вимоги. Лідери шахтарських страйкомів стали делегатами та гостями установчого з’їзду Народного Руху України за перебудову.

Хоча злиття шахтарського та національно-демократичного руху не відбулося, але на Донеччині низку акцій шахтарські страйкоми й організації НРУ координували. Можливо, нині дещо важко у це повірити, але саме шахтарі допомогли створити у столиці Донбасу першу українську школу. У процесі боротьби з комуністичною бюрократією Донецьке обласне Товариство української мови звернулося 1990 року за підтримкою до Донецького страйкому шахтарів. В результаті на світ з’явилося спільне звернення до владних структур усіх республіканських рівнів: «Страйковий комітет шахтарів та Товариство української мови Донецька стурбовані тяганиною навколо відкриття у місті єдиної середньої школи з українською мовою викладання... Вимагаємо передати для першої української школи-ліцею Донецька недобудоване приміщення Будинку політосвіти...»

Курс на незалежність і «червоні берети»

У жовтні 1990 року відбувся ІІ з’їзд Руху. До програми Руху введене ключове положення про головну мету – досягнення незалежності України, відповідно з назви виключені слова «за перебудову».

Того ж року відбулася ще одна знакова подія – перші демократичні вибори у Верховній Раді України. Взяли у них участь і члени Руху. Результати були досить непогані. На основі рухівців вдалося створити впливову депутатську групу «Народна рада», яка налічувала більше сотні депутатів.

Відверта самостійницька пропаганда Руху не могла залишитися непоміченою з боку «компетентних» органів. Історик, екс-директор Галузевого державного архіву СБУ Володимир В’ятрович, готуючи виставку до 20-ліття Руху з 250 розсекречених документів, розповідав, які заходи чинив Комітет державної безпеки СРСР, щоб завадити становленню національно-демократичного об’єднання: «КДБ, радянське керівництво, Комуністична партія не справлялися з оцією ініціативою. Були, очевидно, спочатку спроби її припинити. Є інформація про те, як намагалися компрометувати лідерів національно-демократичного об’єднання, зокрема В’ячеслава Чорновола…

Йшлося й про організацію, яка могла бути інспірована органами державної безпеки, так звані «червоні берети». Нібито це якесь громадське неформальне утворення, яке ставило собі за мету захист радянської державності і займалося тим, що висилало погрози (навіть фізичною розправою) учасникам Народного Руху і взагалі національно-демократичним організаціям».

Що цікаво, за словами Володимира В’ятровича, більшість документів, які стосувалися спостереження КДБ за становленням Народного Руху, його лідерами, було знищено. Очевидно, влада розуміла, що розвалу СРСР таки не уникнути й все таємне стане явним, тож потрібно було щось приховати. Однозначно, що у Русі були агенти КДБ, які й зіграли в подальшому фатальну роль для самого Руху.

Та, як кажуть, собака гавкає, а караван іде. Робота рухівських депутатів в областях і Верховній Раді, масові заходи Руху, активна позиція під час референдумів та інших політичних акцій мали вирішальний вплив на становлення незалежної української держави. Група «Народна рада» домоглася спочатку прийняття декларації про державний суверенітет. Україна наслідувала приклад кількох радянських республік.

Останню спробу реанімувати помираючу імперію, та ще й у найгірших її традиціях, у серпні 1991 року зробили члени уряду та керівники силових структур СРСР. Так званий ГКЧП намагався силою повернути комуністичний лад. До тодішнього голови Верховної Ради Леоніда Кравчука заколотники прислали генералів із ультиматумом, який ставив хрест на національній ідеї. Проте спроба державного перевороту в СРСР лише прискорила розв’язку. Хоч існувала загроза військового втручання, патріотично налаштована меншість на чолі з В’ячеславом Чорноволом таки змусила комуністичну більшість Верховної Ради проголосити 24 серпня Акт незалежності України. Затвердив це рішення Всеукраїнський референдум, який відбувся 1 грудня 1991 року. На нього винесли одне питання: «Чи підтверджуєте ви Акт проголошення незалежності України?». У референдумі взяли участь 84,18% населення України. З них 90,32% проголосували «За».

Розкол Руху і загибель В’ячеслава Чорновола

Логічно, що перемігши «безсмертну» комуністичну номенклатуру і виборовши власну державу, до її керма мали б прийти національно-патріотичні сили. Тож, готуючись до перших президентських виборів в Україні, Народний Рух мав бажання висунути від демократичного фронту єдиного кандидата В’ячеслава Чорновола, котрий був засновником організації шестидесятників, за свої політичні погляди, журналістські матеріали, публіцистику отримав не один строк у радянських таборах суворого режиму і від першого дня створення Руху був членом його Великої ради. Проте не все пішло гладко. Політичні союзники Народного Руху – партії УРП та ДемПУ відмовилися підтримувати кандидатуру Чорновола і стали на бік колишнього лідера українських комуністів Леоніда Кравчука.

Як не прикро, не отримав кандидат Народного Руху і підтримки від народу. Українці, які ще зовсім нещодавно на референдумі фактично втілювали у дійсність ідею Руху щодо незалежності, чомусь побоялися передати країну його лідеру В’ячеславу Чорноволу. На керівних посадах на місцях і в центрі все ще лишалися комсомольці та комуністи, які розповсюджували по країні чутки зі страшилками про націоналістів, які ледь не вбиватимуть тих, хто не говоритиме українською, лякали війною. Тож народ віддав перевагу «ста-більності» у персоні Леоніда Кравчука. Чорновіл посів друге місце, набравши трохи менше чверті голосів.

Народний Рух перейшов в опозицію до влади. Чимало членів залишили організацію. Рух, який незабаром став партією, очолив В’ячеслав Чорновіл. По суті, він став дисидентом у державі, яку виборював. Він переконував, доводив, оскільки нова держава, як і раніше, повністю контролюється старою комуністичною номенклатурою, справжні реформи у ній будуть неможливі, доки вона не буде усунена від влади.

Президентство Леоніда Кравчука було недовгим. Але його на посту знову змінив не патріот, а людина, яка прийшла до влади під гаслами братання та дружби з Росією – Леонід Кучма. Великі сподівання Народний Рух України покладав на президентські вибори 1999 року, адже партія мала на цей момент реальну силу. На своєму з’їзді рухівці висунули дві кандидатури у президенти – Геннадія Удовенка та В’ячеслава Чорновола. Але частина однопартійців на чолі з Юрієм Костенком у відповідальний момент наважилася на розкол, провівши альтернативний з’їзд і оголосивши свої кандидатури, і фактично створивши нову партію. Проте більшість крайових організацій не підтримали розкольників. Відхилили скарги Костенка й судові інстанції. Перемога була на боці В’ячеслава Чорновола, але він все ж відмовився висуватися у президенти, активізувавши політичну діяльність, аби об’єднати усі демократично спрямовані сили. В’ячеслав Максимович мав багато зустрічей з однодумцями з різних куточків країни. 25 березня 1999 року Чорновіл загинув за нез’ясованих обставин в автокатастрофі на шосе під Борисполем. Трагедія сталася на п’ятому кілометрі автотраси Бориспіль-Золотоноша. Автомобіль Чорновола врізався в «КамАЗ» з причепом, який розвертався посеред шосе. В’ячеслав Чорновіл і його водій Євген Павлов загинули на місці, прес-секретар лідера НРУ Дмитро Понамарчук був госпіталізований з важкими травмами. Похорон В’ячеслава Чорновола 29 березня 1999 року у Києві зібрав понад 200 тисяч людей з усіх областей України. Соратники та рідні вважають його загибель політичним убивством, яке було вигідне діючій владі (Леонід Кучма без труднощів переміг на виборах, де його головним опонентом був лідер Комуністичної партії України Петро Симоненко). Деякі дивні події, в тому числі й загадкова смерть водія вантажівки, лише збільшують вірогідність такої версії. Розслідування у цій справі починалося кілька разів і ніколи не було доведене до кінця. Уже цього року у варварський спосіб, без попередження рідних, була проведена ексгумація тіла. Це більше скидалося на якусь показову акцію, адже після неї слідство знову затихло. Й навряд чи колись ми дізнаємось правду.

Разом зі смертю В’ячеслава Чорновола поступово згасав і вплив Нородного Руху. Але найгірше, що Україна втратила справжнього патріота, котрий ще міг принести чимало користі своїй землі. Та й справа Чорновола досі незакінчена…

Сергій КРАЙВАНОВИЧ

• Нравится
•