Дисиденти допомогли розвалити Радянський Союз
Самвидав – форма духовного опору
В'ячеслав ЧОРНОВІЛ
Основним засобом боротьби шістдесятників із комуністичним режимом у 1960-1970 роках був самвидав, який складався з художніх творів, документів та публіцистики. Він яскраво відображує історію опору тих років.
Найрезонанснішим твором став написаний в кінці 1965 року з марксистсько-ленінських позицій трактат Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?» Українська інтелігенція сподівалася розв’язати національні проблеми своєї батьківщини в межах існуючої системи. Звична читачеві марксистська термінологія сприймалася як тактичний засіб, не більше, хоч сам автор намагався видаватися щирим марксистом. Він спростовує ідею «злиття націй», міф про «цивілізаторську місію великого російського народу» щодо інших народів СРСР, причому робить це аргументовано, логічно, послідовно. Це була витончена і високоерудована опозиція, але в межах наявної системи. Дзюба став найавторитетнішою особою серед критично настроєної інтелігенції, особливо молоді. Ще й зараз не залишать байдужими уважного читача його думки про великодержавний російський шовінізм та українофобію. Або такий приклад: «Скільки разів кожен з тих, хто наважується у Києві говорити по-українськи на вулиці, в трамваї – відчував на собі насмішливі, презирливі очі, чув на свою адресу тихі чи голосні лайки!» Без сумніву, влада не могла залишити без відповіді цей твір, який став надзвичайно популярним. Розпочалася офіційна травля автора. Але в керівних колах України несподівано виявилися прихильники націонал-комунізму (насамперед, Перший секретар ЦК КПУ Петро Шелест), який декілька років захищав Івана Дзюбу від арешту.
У січні 1970-го почало виходити в самвидаві вперше в Україні періодичне видання – «Український вісник», на зразок ро-сійської «Хроники текущих событий». Створений він за ініціативою В’ячеслава Чорновола, який і став головним редактором цього часопису. У ньому він публікував документи українського самвидаву, вів хроніку арештів, судів, переслідувань. Неперіодичність виходу пояснюється тим, що видавався він нелегально й поява його залежала від можливості оперативно зібрати матеріали з усієї України і з по-літичних таборів.
Ідея видання обговорювалася в дуже вузькому колі. Програмні завдання були сформовані В’ячеславом Чороноволом. Необхідність такого позацензурного часопису назріла давно. «Вісник» міститиме інформацію про порушення свободи слова й інших демократичних свобод, гарантованих Конституцією, про судові та позасудові репресії, факти шовінізму й українофобії, про різні акції протесту. Видання в жодному разі не антирадянське й не антикомуністичне. В редколегію також увійшли Михайло Косів і Ярослав Кендзьор. У розповсюдженні брала активну участь велика кількість дисидентів. Ставлення до випуску «Українського вісника» було неоднозначним. За словами Леоніди Світличної, Іван Світличний активно його розповсюджував, проте він був проти ідеї видання, стверджуючи, що це прискорить арешти. Подальші події показали, що він був правий.
Серед авторів «Українського вісника» був відомий дисидент Валентин Мороз. У полемічному есеї «Серед снігів», написаному на початку 1970 року, є слова, які і досі не втратили своєї актуальності: «Огляньмося довкруг: чи багато у зрусифікованому Києві свідомих Українців?.. Щоб пробудити приспану українську душу, потрібні апостоли, а не ситі пристосуванці. Ні один духовний переворот не відбувся без апостолів. Сучасне українське відродження також не можливе без них». З часу виходу цієї праці минуло сорок літ, а ми і досі блукаємо в пустелі без свого Мойсея. Скільки ще потрібно часу, щоб з’явився той апостол?
Генеральний погром 1972 року поклав кінець руху шістдесятників і водночас став початком нової доби в історії руху опору. Розповсюдження самвидаву на деякий час значно зменшилося. На волі після арештів січня 1972 року були спроби продовжувати боротьбу у старий спосіб. У Львові з’явився шостий випуск «Українського вісника», підготовлений Михайлом Косівим, Ярославом Кендзьором та Атеною Пашко. Цей випуск дістав назву «Львівський», бо майже паралельно з ним, у березні 1972 року, у Києві Василь Лісовий, Євген Пронюк та Василь Овсієнко видали спецвипуск з інформацією про арешти, і теж під номером шість.
Правозахисникам – 550 років неволі
Микола РУДЕНКО
Брежнєвська теорія відмирання неро-сійських націй та формування «єдіного» радянського народу і люта антиукраїнська практика не могли не викликати опір, і в листопаді 1976 року в Києві була створена Українська Громадська Група сприяння виконанню Гельсінкських угод.
Фундаторами були письменник Олесь Бердник, генерал Петро Григоренко, юрист Іван Кандиба, юрист Левко Лук’яненко, інженер Мирослав Маринович, студент Микола Матусевич, учителька Оксана Мешко, поет і письменник Микола Руденко, біолог Ніна Строката, учитель Олекса Тихий. Очолив групу Микола Руденко.
Група, не ставлячи питання про вихід УРСР зі складу СРСР, продовжила і розвинула ідею захисту прав українців та українських національних прав. Найголовніша відмінність правозахисного руху від інших полягає у тому, що правозахисники не протиставили себе системі, а діяли всередині неї, намагаючись боротися законним легальним шляхом, прагнули змусити владу виконувати власну Конституцію та закони, міжнародні угоди. Реакція властей на виникнення Групи була надшвидкою – вночі 10 листопада невідомі особи влаштували погром на квартирі керівника Групи поета Миколи Руденка. Вікна закидали цеглинами. Оксана Мешко, в’язень сталінських таборів, мати політв’язня Олександра Сергієнка, яка в той час перебувала у квартирі Руденка, була поранена однією з цеглин. Викликана міліція відмовилася складати протокол. У грудні 1976 року почалися перші обшуки на квартирах правозахисників. Вилучили всі документи, літературу та листи, фотоапарати, друкарські машинки.
Усього в Групу за час її існування вступила 41 людина. Вони відбули в концтаборах, в’язницях, психіатричних лікарнях, на засланні понад 170 років. Загалом же на рахунку 39 членів Групи – понад 550 років неволі. Група розплатилася п’ятьма життями: Михайло Мельник наклав на себе руки напередодні арешту 9 березня 1979 року. Чотири в’язні табору особливого режиму у селищі Кучино Чусовського району Пермської області загинули у неволі: Олекса Тихий 5 травня 1984-го, Юрій Литвин 4 вересня 1984-го, Валерій Марченко 7 жовтня 1984-го і Василь Стус 4 вересня 1985-го.
Високовольтна лінія духу
З початком перебудови в СРСР національно-визвольний рух набув масовості. Більшість його учасників швидко проходила шлях від «національного комунізму» до повного його заперечення. У національно-визвольному русі свідомо брали участь від двох до чотирьох тисяч чоловік. Їм співчували десятки тисяч людей, яких вистачило, щоб підняти народ на активні виступи в кінці 80-х років.
Скільки ж було дисидентів в Україні? У списку 1960-1972 pоків відомого канадського дослідника української історії Богдана Кравченка налічувалося 975 осіб. Як писав Василь Стус, «була малесенька шопта».
Як бачимо, широкої підтримки дисидентський рух не отримав, що пояснюється жорстокістю репресивних заходів, спрямованих проти опозиціонерів, апатією, пасивністю та страхом, що панували у свідомості значної частини суспільства. Більшість дослідників вважають дисидентський рух особливим періодом національно-визвольної боротьби та визнають його вирішальну роль у появі сучасної української незалежної держави.
В останні роки вийшло чимало книг спогадів українських дисидентів. На мою думку, одну з найвідвертіших про рух опору написав Роман Корогодський – “Шістдесятники. Брама світла”. Настільки правдиво передано ситуацію і стан людської душі в умовах страху та доносів. До середини 80-х років дисидентський рух в Україні був практично розчавлений жорстокими репресіями. Проте не був знищений повністю.
У 1985 році до влади в СРСР прийшов Михайло Горбачов. На цей час Радянський Союз опинився у глибокій системній кризі, яка охоплювала усі сфери життя. Необхідність реформ відчувалась уже давно, і Михайло Горбачов розпочав «перебудову». Таким чином, згори почалася лібералізація. Проте, у велетенській імперії з консервативною адміністративно-командною системою усе робилося шкереберть, з перешкодами на усіх рівнях влади, особливо у силових відомствах, і з великим запізненням у регіонах.
Дисиденти протистояли системі в умовах переважно ворожого ставлення до них більшості громадян. Вони добре знали, що їх очікують переслідування, арешти, табори і навіть смерть. І все-таки залишалися вірними собі і своїй правді. В радянському суспільстві, де панувала подвійна мораль, така позиція набувала неоціненної ваги.
Нещодавно, виступаючи перед студентами в Національному педагогічному університеті імені Драгоманова, Ліна Костенко назвала шістдесятників: “високовольтною лінією духу, яка чинила опір системі. Нас об’єднали спільні цінності та взаємоповага. Дехто з шістдесятників загинув, дехто з них був заборонений, а дехто – не витримав, і це вдарило по особистих долях і творчості. Не судитимемо, а думатимемо. Бо не варто суспільство засмічувати ворожістю. Шістдесятники боролися, а як треба було вже передати високовольтну лінію духу, то, власне, її не взяли. Настав час інший. Уже постала вільна держава. То чому держава, за яку покладено стільки людських життів, замість справжнього ставлення до себе отримала пофігізм?! Один кавказець сказав, що можна прожити без вугілля, а без гідності – ні. Коли у нас з’являться люди, які нічого не боятимуться, крім ганьби України, тоді буде Україна. Я сподіваюся, що це будете ви, молоді...”
Кость ГАРБАРЧУК
| Comments: |
