Анатолій ТРОЦЮК: «Гріх – не вина перед Богом, а – це хвороба душі…»

Людина-філософ чи начитаний чоловік? Ось так роздумував щодо Анатолія Троцюка, з котрим, дійсно, випадково зустрілися. Виявилось, що обидва варіанти правильні, адже з цим чоловіком можна не лише порозмовляти від душі, але й отримати від нього мудру пораду. Тим паче, що він – військовий і виховав цілу плеяду льотчиків, серед яких є навіть Герої Радянського Союзу. Тож пропоную це ексклюзивне інтерв’ю і рівнянам, і гостям міста.

- Народився я на Волині – це, не доїжджаючи до Ковеля за кілометрів 25. Там і закінчив десятирічку. Поїхав згодом працювати в Одесу. Там трудився на заводі. Потім вступив до медичного училища. Закінчив його. У мене була мрія – бути льотчиком та вступити до відповідного навчального закладу. Після школи  не було такої можливості, адже я не міг пройти медичної комісії, то ще щось інше виникало. А поки був в Одесі, то закінчив згаданий навчальний заклад. Кожного року збирав документи до льотного вузу, але – не проходив. До армії ще не призивали, тому я поїхав додому. Там працював в одному із сіл фельдшером десь рік. Потім забрали в армію, потрапив я служити у Ташкент. І у 1966 році я вступив у льотне училище. Закінчив даний заклад також, та й залишили мене інструктуром. Пропрацював там дев'ять років. Потім звідти звільнився, трохи служив у Бродах, два роки, в окремій вертолітній ескадрилії. Потім так сталося, що потрапив у Монголію, де був командиром військової частини. Потім приїхав сюди, хотів закінчити службу. Ось так тут і залишився. Вийшов на пенсію, - спокійно і коротко, вдивляючись у мій записник, розповів Анатолій Ананійович.

- Наразі проживаєте у Дубні?

- Так.

- Бути військовим, як це?

- В залежності від того, що людина очікує отримати від служби. Одні йдуть – за покликанням, інші – просто так. Раніше це, дійсно, патріотичне почуття. І служба у військах цінувалася. Тим паче, що посада офіцера – непроста. Це повинні були бути люди освічені, щоб виконувати свої обов’язки перед Батьківщиною. Тоді народ з повагою ставився до військовослужбовців і служби загалом. Не те, що теперішнє покоління.

- Анатолію Ананійовичу, як же служилося?

- Служити мені, можна сказати, було в радість. Адже після закінчення вишу поставили інструктуром. Вже наступного року я випускав курсантів-пілотів. А потім – приємно дивитися на свій плід роботи. Навіть Герой Радянського Союзу є з моїх вихованців. Мої учні навіть по три ордени «Красного знамени» отримували. Це було надзвичайно престижно і приємно – передавати набуті знання вихованцям. А командирська посада – це та ж сама інструкторська. Підготувати льотчика – надзвичайно складно, адже спочатку доводиться тренувати у простих умовах, а згодом – у значно важчих. Доводилось, наприклад, злітати при нульовій видимості і садовити літака при 500-метровій висоті. Було цікаво – не тільки навчати своїх підопічних, але – й спілкуватися з ними. Доводилось побувати багато де: і у Владивостоці, і у Хабаровську.

- А як Ви тепер оцінюєте армію та службу у ній?

- Так, як є тепер, не повинно бути. Ось гляньте: фактично ставлення людини до держави – це одне із головних питань, котре, вважаю, повинна вирішувати влада. Якщо воно не підтримує політики правлячого уряду, як ось, до прикладу, у нас в Україні, то це можна сказати – дві зовсім інших іпостасі. Раніше народ і армія були лідерами. І, до речі, коли юнак не служив в армії раніше, то за нього і дівчата не хотіли заміж виходити. Людина розуміла, що це їй – потрібно. Так само – двох однакових людей немає. Кожен тепер по-іншому сприймає цей світ.

- Ви стільки років пропрацювали інструктуром, хіба це легко?

- Важко, дійсно, працювати інструктуром. Мені давали людей, котрі тільки-но пройшли базове теоретичне навчання. Моє завдання полягало в тому, аби їх навчити літати. Програма досить коротка – дванадцять годин повинно було налітати. Якщо за цей час ти не встигав, то - просто списували. Важко було в фізичному плані, адже був у повітрі чи не щодня по кілька годин. А коли літали, то – повітряного простору було замало. Тому – у дві зміни, на різних аеродромах. Наприклад, на одному дві ескадрилії. Одна, наприклад, польоти розпочинає у шість ранку і – до дванадцятої дня. А інша – з першої до сьомої вечора, уже друга зміна. Мені доводилось вставати в третій ночі, добратись із дому в наше військове містечко, пройти медичне обстеження, поснідати, потім дійти до аеродрому та перевірити техніку. Отримати вказівку від командира та передати її підопічним. Тільки після цього можна було приступати до політних тренувань. Але – приємно, що бачив результати своєї роботи. Основне завдання інструктора полягало не у тому, щоб навчити літати, а – щоб бути впевненому: твій курсант злетить і приземлиться. За свою службу я підготував близько тридцяти авіаторів.

- Після того Ви повернулися у Дубно? Як у нашому місті живеться?

- Я сюди уже приїхав, будучи командиром ескадрилії. Тут у стройових частинах – літати: саме задоволення! Навчання також проходило цікаво, адже не відразу сядеш у літак і полетиш. Я повинен спочатку показати, розповісти, а потім підопічний мусив учитися та практикуватись.

- Знаю, що Ви також – і філософ. То все ж яким тепер бачите Дубно?

- Місто Дубно – красиве!

- Що потрібно для того, аби бути щасливим у ньому, на Ваш погляд?

- Бачите, щастя не приходить іззовні. Це, рахую, індивідуальна якість кожної людини. Це – просто почуття благополуччя та внутрішнього спокою. Щастя, справді, не може прийти із зовнішнього світу, що б ти не робив. Ось візьміть себе, наприклад. Дали б Вам мільйон! Ну і що? Це – короткочасно. Накупили б всього, чого хотіли б, а це – тимчасове явище. Якщо у родині немає внутрішнього благополуччя, то гроші не відіграють надто великої ролі. Це називається: короткотривалим щастям. Ось мені хочеться відмітити, що з нашої України зробили тепер сміттєве відро. Відсутність національної гідності – ось де головне питання. Якщо тобі в обличчя нагло плюють (і при цьому ти не можеш нічого зробити), то про яке благополуччя можна говорити? Як я можу сприймати це, коли я – патріот своєї держави? Ось така картина у нашій країні породжує внутрішній дискомфорт.

- А який погляд маєте на нинішню освіту?

- Наша освіта – це експеримент над дітьми. Тільки що видали нові книги по навчальній програмі, як вони уже через короткий проміжок часу стали непотрібними. А тепер знову така ситуація, коли, наприклад, програма змінюється чи не щороку. Навіть у Міністерстві освіти і науки кажуть, що 70% школярів після занять виходять – хворими дітьми. Так само і зі студентами. І ось тут питання – чи потрібна нам така освіта, навантаження? Наприклад, наші дітки, їм потрібно ще у ляльки бавитись, а їх уже змушують у школу йти з шести років. А у п’ять тепер, виявляється, потрібно ще й підготовчий курс проходити перед школою. Хіба це не ціленаправлене вбивство? Так ось, дивлячись на це все, хіба можна бути щасливою людиною? Як сказав один із мудреців: ми прийшли у цей світ, аби не змінити його, а – побудувати у ньому свій. Люди, котрі прийшли і знають, як бути у цьому світі щасливим, це – люди, сильні духом. І цей дух потрібно укріплювати.

- Скажіть, будь ласка, пане Анатолію: а як укріплювати Дух?

- Є чимало різних підходів. Якщо хочеш, аби змінювалося зовнішнє, то - змінюйся сам. Потрібно навчитися бачити світ щасливим. Я це зрозумів уже в зрілому віці. Бо народився, пройшов певний життєвий шлях, а після мене – прийдуть інші. І цей життєвий період – такий короткий на землі! Потрібно зрозуміти, для чого ти прийшов у цей світ. Головне – це також налагодити зв'язок з Богом. І немає у житті більш серйознішого, аніж зрозуміти і сприйняти це. Ось, наприклад, притча про блудного сина – це про всіх людей. Ми спочатку – відходимо, можна сказати – тікаємо від Бога, а, у підсумку, розуміємо, що іншого, якогось кращого, вибору як повернутися, налагодити духовні відносини – немає. Скажімо, дійсність – нами непізнана, позаяк у ній – присутня ієрархія. Є рослинне царство, тваринне, мінеральне, є людина і – Абсолют. Ось, до прикладу, на городі росте капуста, до неї підійшла коза – й відкусила один листок. Тож капуста ніколи не зрозуміє, куди подівся цей листок! Це – інтелект. Камінь (і той) має свій інтелект – спосіб сприймати світ і як на нього реагувати. У рослин – інтелект уже більший, у тварин – ще вищий. А людина уже вирішує інші питання. І ми повинні зрозуміти, для чого прийшли у цей світ, а головне – щоб встигнули це зробити. Останнє слово – досить важливе.

- Ви знаєте чимало і про йогу, займаєтесь нею?

- В духовному плані, в укріпленні духу, вона мені подобається. Там є дуже багато елементів, які можна тренувати і розвивати в собі для того, щоб укріпити свій дух. Тому що – іншого шляху немає. Є релігії, котрим уже по мільйону років. Я нещодавно прочитав про релігію у Сирійському царстві. Вона була схожою на християнство. Мене вразив той цікавий факт, коли у цей культ у них посвячували у зрілому віці, то чоловік тоді зашивав у комірець своєї сорочки маленького «гаманця», в який він протягом всього життя збирав скарби. Щоб їх потім показати Богу. І що мене до глибини душі вразило – це те, що він туди збирав! А – виявляється: хороші думки, слова та гарні діла. Я був – шокований. Звідки вони уже могли знати тоді про те, що ми – грішимо у думках? Тому потрібно починати із внутрішньої культури мислення, щоб укріплювати дух.

- А як же тоді налагодити внутрішню культуру мислення? Це ж – досить важко...

- Так. У мене це зайняло кілька років. Справа в тому, бачите: ноги – для того, щоб ходити, язик – аби говорити, споживати харчі. Близько сорока відсотків думок є непотрібними, тобто – порожніми. Тоді виникає запитання – де зберігається пам'ять? Виявляється, не у мозкові. Бо ті люди, котрі перенесли клінічну смерть, повинна були б ту пам'ять стерти. Тому вчені дійшли висновку, що вона знаходиться у зовнішній аурі. Гріх – не вина перед Богом, а це – хвороба душі. Це коли людина наносить шкоду зовнішньому середовищу. Наш мозок сам не думає, а сприймає просто думки та форми. Якщо у Вас – гарний настрій, то Ви – збираєте все хороше, а якщо навпаки – то і думки, відповідно, погані. Іншими словами, подібне притягує собі подібне. Такий закон діалектики. Це – дуже важливо: навчитися контролювати, адже, таким чином, ми зберігаємо багато своєї внутрішньої енергії. Бути господарем цього процесу і дає можливість збагачення Духу. Є Син Божий і раб Божий. Як їх відрізнити? Раб Божий прийшов, набруднив, потім – пішов, заніс кілька гривень, аби хтось помолився і відпустив усі його гріхи. Син Божий ніколи такого не зробить. Він ніколи навіть грубого слова не скаже…

- Це, можливо, проектується на нинішню владу та її вчинки?

- Дивлячись на наше теперішнє керівництво (адже воно, в основному, відповідає за те, що відбувається кругом)... Але про це розповім простою притчею – про Олександра Македонського та філософа Діогена. Коли Македонський збирав військо для того, аби йти завойовувати світ, він рано-вранці проходив мимо мудрого Діогена. Філософ виліз із бочки (його житла) – адже була гарна, сонячна погода і ліг на сонечку. Привіталися вони, розговорилися. Ось і спитав філософ Македонського: куди той зібрався? Він сказав: йде світ завойовувати. Тоді Діоген йому запропонував – сісти поруч та подивитися на сонце, море. І мовить: «Та не йди. Подивись – який цей світ прекрасний! Воно тобі потрібно хіба?..». Тоді Македонський – у відповідь: «Та є у цьому доля правди, проте я уже зібрав армію. Але я прийду, і ми з тобою ще поспілкуємося на цю тему». «Ні, не повернешся ти», - сказав йому Діоген. Так і сталося. Він у 33 роки завоював півсвіту, захворів. Коли помирав – зібрав усіх своїх воєначальників і сказав їм: «Браття, коли я хворів, часто згадував слова славетного афінського мудреця. А я тоді нічого не зрозумів. І тепер, якщо помру і ви будете мене везти на місце вічного спочинку, зробіть так, щоб мої руки звисали з труни…». «Навіщо тобі це?», - запитали воєначальники. «Коли мене будуть нести, може, нарешті, всі побачать, що я завоював півсвіту, а туди – нічого з собою не взяв», - констатував Олександр. А зараз – подивишся на наших дітей, котрі безкарно можуть робити що хочуть, глянеш на несправедливість теперішньої судової системи, незахищеність кожної людини, стан освіти… Знаєте, з’являється думка: чи не є це ціленаправлена дія когось щодо знищення України і нашої нації? Адже не може бути стільки негативу, скільки вихлюпується на жителів нашої держави. Що – вже дурні правлять?! Але, мабуть, не можна і так сказати. З іншого боку – хтось же керує цими діями? Невже світовий сіонізм?.. Будь-який єврей, котрий живе тепер в Україні, може спокійно собі стати громадянином Ізраїлю. Але – чи може громадянин Ізраїлю стати Президентом України? Виявляється – може. На жаль…

- Анатолію Ананійовичу, а – щодо Чорнобиля... Кажуть, що це, нібито, також – справа рук сіоністів?

- Мені доводилось перевозити енергоатомників. І ось якось одного разу вони розповідали, що на території ЧАЕС знайшли радіоактивну речовину, котра навіть близько не повинна була бути у цьому місці. Так, відомий Ходос стверджує у своєму виданні «Відкрита книга Президенту України…», що це – справа рук сіоністів. Адже чомусь терміново замінили пальне. Автоматика – не спрацювала? Тим паче, що вона була, - під час доволі знаного нічного експерименту 1986 року, - відключена… У євреїв є навіть, як стверджує Ходос, план захоплення України. Та й багатьох інших регіонів світу. Тож тепер продовжується «зачистка» нашої території.

- Ваші побажання дубенчанам?

- Перш за все – бути людьми: благорозумними, милостивими один до одного. Постаратись встановити єдність кожного громадянина України із зовнішнім світом. Щиро зичу, аби всі зрозуміли, що сила – в єдності. Політики приходять і відходять. Вони – явище тимчасове. А нам – потрібно виховувати наших дітей і внуків. Бо за ними – грядуще…

- Дякую за зустріч і розмову!

Олег ГАВРИЛЕВИЧ
журналіст бюро незалежних розслідувань "Ф.А.К.Т." м. Дубно 

 

• Нравится
•