Дисиденти допомогли розвалити Радянський Союз

Історія руху опору у 1950-1980-х роках – яскраве підтвердження того факту, що боротьба за незалежність ніколи не припинялася. Навіть після розгрому у 1956 році останніх підрозділів Української Повстанської Армії. Створювалися нові організації, які прагнули продовжувати справу ОУН. Про розмах підпільного руху свідчать такі цифри: за даними КДБ, протягом 1954-1959 років в УРСР було ліквідовано 183 «націоналістичні та антирадянські угруповання», засуджено 1879 осіб. Саме в цей період у Радянському Союзі виникає нова форма духовної опозиції – дисидентство.

Словом «дисидент» (від лат. dissidens – незгідний), яке в своєму історичному значенні застосовувалося як назва для єретиків, стали називати людей, які в 1960-1980-х роках в СРСР та інших країнах «соціалістичного табору» піддавали сумніву та критикували офіційну комуністичну ідеологію та політику. Самі учасники руху опору не вживали слово «дисидент» як самоназву, його використовувала західна преса. Звідкіля взялися в тоталітарній державі незгідні з її політикою люди і скільки їх було? В одній публікації неможливо докладно висвітлити історію дисидентського руху, наскільки він був різноплановим. До вашої уваги лише кілька штрихів.

Хрущовська «відлига» і брежнєвські «заморозки»

У ніч з 24 на 25 лютого 1956 року на закритому засіданні ХХ з’їзду КПРС протягом чотирьох годин перший секретар ЦК Микита Хрущов виголошував таємну доповідь, присвячену розвінчанню культу особи Сталіна. Зміст доповіді викликав шокову реакцію в залі. Деякі делегати непритомніли. Перед ними поставав новий образ Сталіна – малокомпетентного, жорстокого тирана, який безжалісно знищував опонентів і вчорашніх соратників. Цей «момент істини» можна назвати відправною точкою відліку, ланцюговою реакцією звільнення радянського суспільства  від найбільш одіозних рис, початком часткової лібералізації деяких сфер життя. Згодом ці часи дістали назву «відлиги».

Після ХХ з’їзду КПРС почався процес десталінізації й демократизації радянського суспільства. Українська інтелігенція започаткувала нову спробу національно-культурного відродження, названого «рухом шістдесятників». Так стали називати тих представників творчої інтелігенції, які намагалися модернізувати українську культуру і мали мужність своїм доробком чинити опір владі, котра кваліфікувала їхню творчість як ідеологічно ворожу. Основу його склали молоді люди, розбуджені хрущовською «відлигою», – поети, художники, музиканти, історики, публіцисти. Основна мета – боротьба з русифікацією, відродження національної культури. Рух шістдесятників пройшов складний еволюційний шлях від культурологічного до відвертого громадянського протистояння владі. У результаті жорстоких репресій та посилення русифікації шістдесятники зрозуміли, що надії на розв’язання національного питання у складі СРСР були марними. Їхній рух тривав з кінця 50-х до початку 70-х років і закінчився тотальним розгромом руху у 1972 році. Саме він заснував перші осередки громадянського суспільства й визначив подальший розвиток руху опору в Україні.

У словесному мистецтві  тоді попереду йшли поезія (Ліна Костенко, Василь Симоненко, Іван Драч, Микола Вінграновський), літературознавство та літературна критика (Іван Світличний, Іван Дзюба, Євген Сверстюк, Михайлина Коцюбинська). Різна доля їм у майбутньому судилася, але в першій половині 60-х років вони зробили доволі багато для виховання великої когорти патріотичної інтеліґенції, що піднялася супроти тотальної русифікації на захист існування нації і потім поповнила концтабори молодими українцями.

Більшість учасників дисидентського руху пройшла крізь переслідування, звільнення з навчальних закладів, роботи, найактивніші з них – крізь табори, тюрми та заслання. Деякі загинули у таборах – Юрій Литвин, Валерій Марченко, Василь Стус, Олекса Тихий. Окремих кинули в психлікарні, вони стали жертвами злочинної радянської психіатрії. Щоб зрозуміти ситуацію, варто прочитати спогади відомого дисидента Леоніда Плюща «У карнавалі історії».

Незважаючи на жорстокий контроль КДБ, в Україні виникали спроби організованого опору. У грудні 1958 року в Івано-Франківську заарештовано багатьох робітників і студентів – членів підпільної групи «Об’єднана партія визволення України», яка збиралася діяти за принципами ОУН. У грудні 1961-го у Львові розгромлено таємну організація «Український національний комітет», в яку входило, за даними КДБ, 57 молодих людей.

Одним з перших розпочав організований опір тоталітарній системі штатний пропагандист Радехівського райкому партії, професійний юрист Левко Лук’яненко. У 1958 році він створив на Львівщині організацію під назвою «Українська робітничо-селянська спілка» (УРСС). Вона мала перетворитися на партію, але перед своїм другим з’їздом 1961 року була розгромлена, керівника засудили до страти,  яку замінили на 15 років ув’язнення. УРСС уперше в післявоєнній історії склала ґрунтовну програму і чітко підкреслила, що є спадкоємницею ідеї боротьби за самостійність України, але мирним способом – з використанням права (міжнародного і внутрішнього). Ця наївна спроба увійшла в історію під назвою «справа юристів».

«Перший покіс»

Наприкінці серпня 1965 року в Україні поповзли чутки, що викрито антирадянський «бандерівський» підпільний центр, знайдено друкарню, вилучено зброю та іноземну валюту і заарештовано велику групу шпигунів. Насправді це почалися репресії проти українських дисидентів. А чутки свідомо запускала спецслужба, щоб знову насадити в суспільстві атмосферу страху та шпигуноманії, адже до влади в Радянському Союзі прийшов Леонід Брежнєв.

Офіційна преса про арешти інакодумців мовчала. Проте організатори переслідувань не врахували тогочасної суспільної атмосфери. Надворі був 1965-й, а не 1937-й рік… Четвертого вересня у кінотеатрі «Україна» відбувся прем’єрний перегляд кінофільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків», знятого за мотивами повісті Михайла Коцюбинського. Після виступу режисера в обговоренні фільму взяв участь Іван Дзюба, який повідомив публіці про недавні таємні арешти серед української інтелігенції, назвав імена заарештованих. Директор кінотеатру намагався відіпхнути Дзюбу від мікрофона, із залу почулися вигуки: «Неправда!» Хтось увімкнув пожежну сирену. Оратора за попередньою домовленістю підтримав В’ячеслав Чорновіл, який вигукнув: «Хто проти тиранії – встаньте!» Частина залу підвелась, але пустили фільм. У перерві стихійний протест підтримав Василь Стус: «Протестувати повинні всі: сьогодні хапають українців, завтра хапатимуть євреїв, потім росіян!» Акція не була підготовлена. Сам Дзюба нікому не розповідав, про що він буде говорити. Перегляд стрічки, яка одержала міжнародне визнання (фільм уже був відзначений золотою медаллю на міжнародному кінофестивалі в Мілані), був задуманий як торжество офіційної української культури, однак перетворився на стихійну демонстрацію протесту. Ця акція відразу ж стала широко відомою на весь Радянський Союз. Реакція влади була негайною: звільнили з роботи Івана Дзюбу, В’ячеслава Чорновола, виключили з КПРС Юрія Бадзьо, Михайлину Коцюбинську, з аспірантури – Василя Стуса. Розпочалося слідство, головною метою котрого було довести факт існування підпільної антирадянської організації, пов’язаної з «імперіалістичними розвідками». Протягом 1966 року в різних містах України тривали судові процеси, які В’ячеслав Чорновіл назвав «великодержавно-шовіністичною реакцією на українське національно-культурне відродження». Ці репресії були спробою повністю придушити інакомислення. Один з перших судових процесів відбувся в Луцьку в січні 1966-го року над Валентином Морозом та Дмитром Іващенком. Підсудні, які на попередньому слідстві визнали себе винними, відмовилися це робити на судовому засіданні. Але провал вистави не завадив вироку: Валентину Морозу дали п’ять років таборів суворого режиму і два роки – Дмитру Іващенку.

Спецоперація КДБ

Україна перетворилася на полігон для випробовування КДБ нових методів боротьби з інакодумством. Саме в ті часи були скоєні перші таємничі убивства. Найбільш резонансним епізодом стала загадкова загибель художниці Алли Горської. Її похорон 7 грудня 1970 року перетворився на акцію протесту проти дій влади.

З тими некерованими дисидентами потрібно було щось робити. І КДБ розпочало велику гру. 30 грудня 1971 року Політбюро ЦК КПРС ухвалило рішення «про початок загальносоюзної акції проти дисидентського руху». Партійне керівництво УРСР на чолі з Петром Шелестом підтримало ініціативу Москви.

12 січня 1972 року були заарештовані всі відомі дисиденти: у Києві – Іван Світличний, Євген Сверстюк, Василь Стус, Леонід Плющ, Зіновій Антонюк, трохи пізніше – Іван Дзюба, у Львові – В’ячеслав Чорновіл, Михайло Осадчий, Іван Гель, Стефанія Шабатура, Ірина Стасів-Калинець, трохи пізніше – Ігор Калинець та багато інших. Наступна хвиля арештів відбулася у квітні-травні.

А розпочалося все 4 січня 1972 року з арешту бельгійського громадянина, туриста Ярослава Добоша. Його «обробили» і примусили зізнатися, що він прибув «для виконання завдання закордонного антирадянського центру бандерівців ОУН». Багато дисидентів мають іншу думку щодо цього – мовляв, Добош був заздалегідь завербований КДБ. Ось, що згадує з цього приводу Василь Овсієнко: «Як відомо, під новий 1972 рік в Україну приїхав Ярослав Добош з Бельгії, йому 25 років. Він їхав через Прагу. Мені відомо, що моя однокурсниця Анна Коцур зустрічалася із Добошем в Празі. Вона дала йому телефони львівських і київських шістдесятників, зокрема й Івана Світличного. Він саме за оцими телефонами у Києві дзвонив і зустрічався потім зі Світличним та іншими людьми… Я пізніше, коли був заарештований, читав покази Ярослава Добоша і дійшов висновку, що це була, мабуть, людина випадкова. Не впевнений, чи він був справді завербований КДБ, чи це просто так, зі своєї наївності цікавився. Бог його знає. Але його КДБ використало досить таки вдало. Він розказав усе, що знав і чого не знав, виступив із заявою на телебаченні, та заява була опублікована у пресі. Його випустили, а все це стало приводом для масових арештів української інтелігенції».

Сам Добош був висланий за кордон. Після багатоденних допитів Зіновія Франко (онучка Івана Франка) визнала, що Добош – агент іноземної розвідки і шістдесятники мали з ним контакт. Взагалі, це була частина плану КДБ – примусити «зізнатися» і «щиросердно покаятися» онучку Івана Франка Зіновію Франко та племінницю Михайла Коцюбинського Михайлину Коцюбинську. Виступ на телебаченні цих двох впливових у дисидентських колах фігур завдав би вирішального удару по руху шістдесятників. «Зеню Франко відразу засадили в 1972 році, а за мене взялися десь у березні, – згадувала Михайлина Коцюбинська. – І я дуже швидко зрозуміла план, який у них визрів. Об’єднати моє ім’я з Франко і нас по телевізору разом. Ви можете собі уявити, як би це набагато сильніше прозвучало, ніж виступ у телевізорі лише Зені Франко. Її був, але вона там, а я репресована». Михайлина Коцюбинська цей план поламала, незважаючи на усі погрози та хитрування КДБ. Не допомогли ні очні ставки із Зіновією Франко, ні погрози забрати доньку й позбавити материнських прав. Під час слідства заарештованих лякали розстрілом, фізичною розправою, лікуванням у спецпсихушці, а головне – розправою над близькими людьми.

Я мав таку щасливу нагоду спілкуватися з Михайлиною Коцюбинською – непересічною людиною, світлою особистістю. Восени 2006-го побував у неї в гостях. Найбільше ця мудра жінка запам’яталася своїм невичерпним оптимізмом та вірою в незнищенний український дух, який з попелу відроджується і розвивається. Наша газета розповідала про племінницю українського класика, яка не зганьбила знаменитого прізвища.

Кость ГАРБАРЧУК

• Нравится
•